Пошук

четвер, 16 червня 2016 р.

На Покрову про співчуття, пристрасті в супермаркетах і молитву за військових

          No comments   
Всечесні отці, дорогі браття та сестри! Найперше, сердечно вітаю вас із великим нашим святом – святом Покрова Пресвятої Богородиці. Цей день – день коли ми згадуємо особливу любов Пречистої Діви Марії до кожного з нас. Знаєте, у психології, психотерапії є одне таке правило. Якщо ми хочемо комусь поспівчувати, в жодному випадку не можна казати тій людині слова, типу, «я тебе дуже добре розумію», «я розумію, як тобі боляче». Сучасна наука дійшла до розуміння того, що жодна людина не може відчути в повній мірі біль іншого. Навіть, якщо мова йде про когось, із наших родичів: дітей, батьків, наших подружніх партнерів – дружин або чоловіків. Ми не знаємо та не можемо знати, що відбувається всередині в людини. Ми не знаємо наскільки для інших людей є радісні події, а наскільки сумними – сумні. Часто, ми навіть не можемо здогадатися, наскільки болючим може бути для людини її біль.

Тому, говорити людині слова про те, що ми розуміємо її в стражданнях і горі - це, як мінімум, нечесно та несправедливо стосовно неї. Ніхто з людей ніколи не дізнається, що відбувається в глибині нашого серця. Усвідомлюючи цей прикрий факт, чимало з нас можуть ще більше страждати та падати у відчай. Як це так можливо, що ми, серед безлічі людей на землі, не можемо знайти того, хто б нас почув у момент горя та скорботи. Навіщо ж тоді взагалі жити на землі, якщо все так сумно? Дійсно, серед людей дуже мало знайдеться таких, які були б здатні та мали бажання цілком розділити з нами наше горе, навіть якусь його невелику частинку. Але, як християни, як люди віруючі, як ті люди, які мають надію в Бога, ми не можемо через падати у відчай. Ми ж з вами знаємо, що в найважчі моменти нашого життя з нами залишається Господь і Бог наш Ісус Христос і Його Мати – Пречиста Діва Марія.

А нині, в це велике свято церковного календаря, ми згадуємо про те, що ми не самотні. Ми згадуємо те, що існує Та, яка знає про всі наші хвороби. Та, яка бачить наші немочі та хоче допомогти нам. Люди не можуть цього зробити, але це може Діва Марія, Яка нині покриває святим своїм омофором кожну віруючу душу. Кожне зболене серце. Кожен православний храм. Всю нашу землю та Україну. Галичину та Волинь, Крим і Донбас. Усюди з нами є Діва Марія, всюди вона за нас заступається та подає все те, що потрібно нам для спасіння душі та тіла. Як часто ми приходимо до Бога та просимо в Нього тих речей, які не мають жодного стосунку до вічності. Багато частіше ми просимо навпаки – тих речей, які нам шкодять і тут, зараз, і там будуть шкодити, після нашого тілесного спочинку. Просимо в Господа багато грошей, доброго становища в суспільстві, хочемо, щоб люди нас любили та поважали, навіть якщо ми цього не варті. Або, особливо тоді, коли ми не варті. Усі ми хочемо та просимо все те, що з нашою смертю припиняється, або перестає мати будь-яку цінність. Все це перестає існувати. Його більше немає. Зникає наче дим.

Натомість, ми з вами частіше повинні пригадувати собі, а найперше – під час молитви, про ті вічні цінності, заради яких і живемо на землі. Ми говоримо про спасіння душі, зцілення нашого болючого та зраненого гріхами серця. Чим наше серце можна зранити? Хіба лише тим, що нас ображає хтось інший? Ні! Наше серце найбільше зранюється тоді, коли ми знаючи, що той чи інший вчинок є гріхом все одного, цілком свідомо, його чинимо. Якби лиш у людей була біда – ті гріхи, які вони роблять несвідомо. Зробили щось, не знаючи чи то не розуміючи, то такий вчинок є гріхом. Маємо велику надію, що Господь буде судити за такі вчинки за іншими критеріями. Але, на превеликий жаль, більшість із нас занечищують свою душу, чинять все нові та нові гріхи цілком свідомо. Ми знаємо, що не можна чогось робити – але все одно робимо. Ми знаємо, що не лише погані вчинки будуть свідчити проти нас на Страшному суді Божому. Проти нас навіть будуть свідчити наші думки, мрії та наміри. Те, що ми не здійснили, але дуже хочемо здійснити. Людина наче ще не втілила гріх, але в серці він уже живе та харчується нашими слабостями. Його ще немає начебто, але людина вже відчула від нього гріховну насолоду.

Найтиповішим прикладом цього, прикладом, із яким ми щодня з вами зустрічаємось, це приклад успішності супермаркетів. Людина, яка зайшла до такого магазину, зняла з полиці цікавий їй товар, у ту ж мить відчуває його своїм. Їй вже неймовірно важко його позбутися, знову поставити на місце. Багато простіше просто за нього заплатити, якщо є гроші. Або вкрасти, якщо немає грошей. Цей момент дуже легко використовують ті люди, які хочуть нам щось продати. Так само діє і диявол, який спокушає нас тими речами, які нам ще не належать. Речей ще немає, але він вже дає нам відчути частину тієї насолоди, яку ми можемо мати, коли їх отримаємо. Тому, серед нас так багато злодіїв. Або тих, хто готові ними стати при першій кращій нагоді. Але ж біда наша не тільки в злодійстві. Справа не лише в матеріальних речах. Найгірше те, що ми майже не приділяємо уваги своєму духовному розвитку. Святе Писання не раз нам нагадує, що християнин повинен: противитися злу та чинити добро. Те, що людина не робить гріха (якщо таке взагалі можливо), зовсім не говорить, що вона праведна. Для того, щоб стати праведним, потрібно не лише уникати гріха, але й робити добро. У іншому випадку, наша ціна, як християн, дорівнює нулю. А якщо й не нулю, то не більше одинички, якщо ми при цьому намагаємося хоча б якось сторонитися зла.

Нині, у цей святий для кожного з нас день, ми зібралися разом у храмі для того, щоб ще раз пригадати собі навіщо ми живемо на цьому світі. Ми зібралися пригадати, що як би складно нам не було, на нашій життєвій дорозі завжди залишається Пречиста Діва Марія, Яка бачить наше часто непросте життя, бачить умови, в яких ми живемо. А головне, це Вона, як ніхто інших бачить наші проблеми та страждання, це Вона знає, як нам допомогти та хоче це зробити. Більшість із нас живуть і не згадують про це. Ми більше надіємось на важливих людей, сподіваємось на гроші, на знайомства, сподіваємось, що нами хтось поопікається у важку хвилину. І тільки коли в людини вже нічого не виходить із того, на що вона надіялася, от тільки тоді вона згадує про Бога! Але ж Бог і Пречиста Діва Марія такого не хочуть! Хіба комусь із нас потрібні були б такі друзі, які приходять до нас тільки тоді, коли хочуть щось у нас просити, позичити чи якось нас використати? Безперечно, таких друзів нам не потрібно! Ми б і не рахували таких людей за друзів, якщо такі люди є біля нас!

А тепер подивімося, чи не так ставимося ми до свого Господа, Богородиці та всіх святих? Ми ж до них приходимо лише тоді, коли в нас виникають якісь потреби. Звісно, це правильно та дуже добре приходити до Бога та Церкви й просити тут зцілення, допомоги та оздоровлення. Православна Церква, взагалі, існує лише заради цього. Але при цьому нам треба розуміти, що для того, щоб наше прохання було вислухане, Господь повинен бачити, повинен знати, що ми – Його. Що ми належимо до Його Тіла – святої Церкви, та живемо Її принципами. Господь повинен бачити, що ми Його діти та не відцурались Його. Багато людей вважають себе християнами тільки тому, що ходять до християнського храму. Звичайно, ходити до храму потрібно. І навіть більше. Ми знаємо, що людина без участі у святих Таїнствах спастися нині не може. Людина, яка не сповідається та не причащається, а тим більше – яка не є охрещеною, яка б добра не була, в повноту Царства Божого не увійде. Так сказав Господь, а не священики. Сама прекрасна людина без Церкви залишається язичником. А їм, як ми знаємо, зовсім не місце в Божому Царстві.

Отже, всім нам потрібно пожвавити своє церковне життя, пам’ятаючи, що воно не зупиняється після того, як ми вийдемо за поріг храму. Навпаки! Воно там продовжується, то продовжується у більшій степені! Ми повинні жити так, щоб це світло, яке ми здобули під час богослужінь і Таїнств, засвітило та зігріло серця всіх тих людей, які нас оточують. Коли жив святитель Василій Великий, йому приходилося часто сперечатися з язичниками. І от у нього був один дуже сильний аргумент, на який йому ніхто нічого не міг відповісти. Він не раз повторював: християн видно у натовпі навіть неозброєним оком. Їх видно серед усіх, бо вони кращі за всіх. А на це язичники не мали що сказати, бо це була правда: віруючі в Христа люди у всьому перевершували ідолопоклонників: в одежі, манерах, словах і вчинках. А нині, хіба можна зрозуміти, хто у натовпі християнин, а хто не християнин? Напевне, що ні! На жаль не можна. 

Ми ототожнюємо свої стосунки з Богом із власним храмовим життям. Це правильно і неправильно водночас. Цього недостатньо. Недостатньо автоматично без душі приходити до храму, щоб повертатися з нього перетворюватися на домашніх тиранів, поганих сусідів, жорстоких начальників, нечесних подружніх партнерів, злих учителів або невдячних учнів. Все це визначає якість наших стосунків із Богом. Не варто себе обманювати. Всі ці речі водночас і визначають нашу долю у вічності. Бог любить нас усіх. І навіть Сам Себе називає Любов’ю. І, власне, саме тому посилає нам Свою Матір – Діву Марію, щоб та була з нами у найскладніші моменти нашого життя та всіляко допомагала нам. Але правда життя нам показує інше. Всі ми добре знаємо, що одна мама з легкістю зможе доглянути навіть десять дітей. Але як часто буває, що ці десять дітей виростуть, і не зможуть добре по опікуватися однією мамою. Своєю рідною мамою!

Точно так само відбувається в нашому духовному житті. Пречиста Діва Марія опікується кожним із нас від найпершого нашого подиху та найпершого нашого кроку. Ми ж виростаючи, забуваємо про це, ми перестаємо бути вдячними Богородиці за те, що охороняє нас і допомагає нам. Багато в нашому житті стається випадків, які ми списуємо на випадковість, співпадіння. Ми кажемо, що в тому чи іншому випадку нам просто пощастило, повезло, посміхнулася фортуна. Логічно, що так можуть думати атеїсти та безбожники, які не вірять у Бога та Покров Пресвятої Богородиці! Але для нас, християн, це ще одна нагода подумати над своїм життям і тим, що для нас зробив Господь. І чи взагалі ми знайдемо в собі сили визнати, що в нашому житті була явно присутньою Рука Божа! Як часто Господь робить нам, грішним і невдячним, добро? Постійно! Скільки разів Він посилав для нас Ангелів і Саму Діву Марію, щоби втрутилися в наше життя та витягнула нас із таких ситуацій, із таких проблем, що одним людським розумом і власними силами жоден із нас упоратися б не зміг!

Але Господь нас любить, і так як колись у притчі виходив Батько назустріч блудному сину, так і кожному з нас, кожного разу Він виходить назустріч для того, щоб врятувати, оживити та допомогти. Спасіння людини в творах святих отців описується грецьким словом «синергія» - тобто «співпраця». Уявіть собі, як двоє людей тримаючись за руки намагаються перейти вузеньку кладочку. Для того, щоб вони не впали додолу, їм потрібно міцно триматися один за одного, але разом із тим – максимально відчувати один одного. Точно так само Господь хоче турботливо перевести нас кладочкою нашого життя від пекла, в якому ми перебуваємо з вами сьогодні, до того раю, який Він нам обіцяв і приготував. На жаль, самі люди пройти тією вузькою стежиною не можуть.


Правда полягає в тому, що Бог нині вже свою частину праці звершив на Голгофі. Він із Хрестом піднявся туди для того, щоб померти замість кожного з нас. Боже милосердя явило нам надмір Христивої роботи заради нас і нашого спасіння. Ми вже бачимо, як воно є насправді. І тепер лише від кожного з нас особисто залежить результат цієї справи. Як ми будемо реагувати, якою буде наша реакція, коли ми дивитимемося на хрест Христів. Нині Господь посилає нам своїх служителів – єпископів, священиків. Господь будує для нас на кожному кроці храми. Господь умудряє сліпців писати та розповсюджувати літературу та читати спадщину Святих Отців. Пригадайте, що колись за одну Біблію в домі могли вислати на Сибір чи стратити на місці, без суду та слідства.

Колись люди були спрагнені Слова Божого – вчили його на пам’ять. А, що стало з нами тепер? Чи ми дійсно використовуємо всі наявні в нас можливості, щоб більше пізнати Христа? Що ми робимо для того, щоб частіше помічати руки Богородиці в нашому житті? Невдячність і черствість – наші найбільші гріхи сьогодні. Але, мова не лише про невдячність стосовно Бога. Це ж саме стосується і нашого відношення до людей: до рідних батьків, до вчителів, священиків, тих людей, які нами опікувалися від нашої юності. Коли ж ми вже стали старшими, нам варто бути більш милостивими та вдячними нашим дітям. Які терплять нас, наскільки їм хватає розуму та сил. Які намагаються бути з нами та допомагати нам, не дивлячись на всі наші старечі дивацтва. Невдячність і черствість до ближніх – ось, що нині губить кожного з нас.

Особливо згубними ці пристрасті є тепер, коли на сході нашої країни триває військове протистояння. Хлопці сплять на холодній, сирій землі. А нам, перебігти з дому до магазину, кажемо, що ми вже померзли. А вони живуть там місяцями. Чим вдячні ми їм за це? Знаєте, наша вдячність має бути реалізована не лише тим, що ми будемо збирати та передавати їм продукти, чи щось таке. Найперше кожен із нас повинен, незалежно від фінансових можливостей, постійно молитися за них. Вони стоять там заради нас і замість нас. І це при тому, що відомі численні випадки дезертирства. Чоловіки, наша сильна стать, не хочуть йти до війська, втікають. Але навіть у таких умовах – умовах відкритої війни – знаходяться захісники, які не бояться, а беруть зброю в руки і готові навіть померти за Україну, за нас і наше майбутнє. 

Указом Президента України, нинішній день уперше визначено вважати Днем українського війська. Відтак, святкуючи Покрову, ми святкуємо і церковне, і державне свято. Тому, кожного разу берімо на себе подвиг – згадувати тих солдатів, які не жаліючи свого життя, покинули родини, своїх матерів і батьків, дружин і дітей, для того, щоб досягнути нашому роду щастя на землі. А ми в вами саме завдяки цим солдатикам можемо спокійно молитися та навіть хтось з нас і не думає, що в Україні йде війна, що кожен день умирають люди. Але не тільки вороги, але й цілком невинні – такі, як ми з вами. Щоб не помічати цього потрібно бути або повним дурнем, або мати цілком черстве, закам’яніле серце. Правда, ще можна не помічати війни, будучи свідомим ворогом України та Правди.

Маємо молитися за наших воїнів, і зробити цю молитву частиною свого щоденного молитовного правила за кожного нашого солдата, який стоїть на передовій. Але не тільки за тих, хто воюють, але й тих, хто лише покликаний на службу. Ми маємо огорнути їх своєю любов’ю, повагою та співчутливістю, молитвою та пам’яттю. Тим, які живі – просити Бога здоровя та міцності духу. Щоб вони повернулися скоро до нас з перемогою, здоровими та щасливими. А тим, яких вже на жаль, немає серед нас – просімо Царства Божого та доброї долі у вічності. Хоча я вірю, що вони там, на Небесах не перестають захищати нас від ворогів видимих і невидимих. Наша молитва за воїнів потрібна не лише їм, але й нам. Війна закінчиться тільки тоді, коли зробить нас кращими. І коли війна триває, а ми не змінюємося на краще, залишаємося такими з байдужими, якими ми були до початку військових протистоянь - годі мріяти про її швидкий фінал. Війна буде тривати. Ми зустрілися з надзвичайно жорстоким, цинічним і безбожним ворогом, у якого найбільша армія на континенті. Там найдешевша ціна людського життя. Там не існує жодних моральних, і тим більш – релігійних принципів. Відтак, воювати з таким ворогом, дійсно, величезне випробування.

Ми, українці, нині згадуючи про звитяги та славні подвиги наших козаків, вояків ОУН-УПА, січових стрільців і всіх інших наших захисників і визволителів, будемо тримати в свідомості істину, що жодна по-справжньому цінна річ не може бути отримана нами просто так, падаючи з неба. Будемо молитися, щоб Пречиста Діва Марія покривала всіх нас своїм покровом, кожного з нас тут присутніх і відсутніх. Кожну нашу українську оселю, кожну матір, кожного батька і кожну дитинку. Будемо молитися з усіма, і за всіх. Тому, принагідно я хочу нагадати, що сьогодні в нашому храмі о п’ятій годині буде читатися акафіст до Пресвятої Богородиці в день Її свята. Багато людей сумніваються, йти їм чи не йти на службу, міркуючи, що коли ніхто з людей не прийде, то й служби не буде. Я щиро запрошую всіх вас запевняючи, що навіть якщо буде одна людина – ми все одно будемо з нею молитися.

Заохочую кожного: давайте кожен прийде помолиться за свої невирішені проблеми, за своїх батьків або дітей, за свою родину. За тих людей, які кожен із нас має в своїх помислах. Це дуже важливо. Тільки тоді, коли людина молиться, її можна назвати людиною. Ми ж люди не тому, що їмо, спимо та розмножуємося. Все це роблять і нерозумні тварини. Ми маємо багато перевершити їх, своїм живим союзом із Богом-Творцем. Нехай Господь Бог і Пречиста Діва Марія врозумляють і зміцнюють нас на цьому шляху та подають все те, що нам потрібно для життя та спасіння у вічності. Пресвятая Богородице, просвіти нас світлом Сина Твого! Амінь.

понеділок, 16 травня 2016 р.

Про винесений Хрест, любов до ближнього та гріхи проти себе

          No comments   
Сьогодні Свята Православна Церква знову ставить нам перед очі святий і Животворчий Хрест Господній.  Цим Вона нагадує нам те, якою дорогою ціною було здійснене наше спасіння. Євангеліє каже про це такими словами: «Так Бог полюбив світ, що віддав Сина свого єдинородного, щоб кожен, хто повірить у нього не помер, а мав життя вічне».  І от, нині цей святий Хрест востаннє показується нам, православним християнам, урочисто винесеним посеред храму для того, щоб ми ще раз побачити та переконалися, наскільки великою була любов Божа до нас.

Як часто ми цінуємо навіть якесь добре слово, промовлене до нас! Як часто ми цінуємо навіть єдиний жест чи будь-який інший вияв чужої уваги та поваги до нас! Годні вже говорити, якби знайшлася така людина, яка б згодилася взяти на себе якусь нашу хворобу! А як би ви сприйняли вчинок людини, яка б захотіла за вас померти? Замість того, щоб померли ми, померла вона?

Насправді, така людина дійсно існувала. Господь наш Ісус Христос, Який прийшов у наш світ, прийшов до нього саме для того, щоб померти заради кожного нас, даруючи нам можливість вічного життя в Божому Царстві. Щоб кожен із нас, тут присутніх, уже більше не вмирав, але під час своєї фізичної смерті лише перейшов від фізичного та дочасного життя до життя вічного та святого, в Царстві Небесному. Господь дійсно зробив уже все необхідне зі свого боку, щоб люди вже більше ніколи не помирали. Співпрацю Бога та людини для її спасіння у вічності святі отці називають особливим терміном – «синергія». Себто, це одна робота, яку повинні робити двоє осіб. Спаситель наш Ісус Христос своїми стражданнями, смертю, вознесінням та воскресінням явив нам те, що свою частину Він уже зробив. Надалі результат цієї справи залежить винятково лише від нас самих.

Кожного разу, коли ми приходимо до храму та причащаємося Тіла та Крові Господніх, ми причащаємося Самого Божества!  Ми причащаємося і Його неспотвореної гріхом людськості, яку ми втратили в Адамі. Це так тому, що Ісус Христос одночасно був і Богом, і Людиною. Ми з вами по природі не боги, але Господь дозволив нам стати богами по милості, по благодаті Божій.

Бачимо та постійно переконуємося в тому, що Бог дозволив нам, людям, бути там, де перебуває Він сам – на Небесах, у Божому Царстві. Але для того, щоб ми з вами спаслися та змогли перебувати у цих Божих оселях, усім нам слід багато працювати над собою. Однак, треба пам’ятати ще й наступне. Скільки б добрих справ ми б не робили. Скільки би благочестивих думок не народжувалося в нашому серці чи розумі. Спасіння нашої душі це винятково дарунок Божий нам, своїм дітям. Для того, щоб ми стали причасниками цього дарунку, нам слід частіше приходити до храму, приступати до святих Христових Таїн, де в Святому Причасті найтіснішим чином з’єднуватися з Самим Живим Богом. Усі наші добрі справи є ніщо, в порівнянні з прийняттям Євхаристії. Тому, ми перед цим ще й очищуємо себе Таїнством Покаяння.

Усі ми бажаємо для себе добра. Ми всі бажаємо добра своїм дітям, родичам і друзям чи всій нашій державі. Відтак, тепер, коли в нашій державі триває військове протистояння з північним сусідом, багато наших хлопців несуть на собі хрест нашого фізичного та духовного спасіння. Вони заступаються за нас, тим самим продовжуючи та повторюючи подвиг хрестоношення. За ці страждання, жертви та смерті ми повинні довіку бути їм вдячними та не забувати ні їх, ні їхні родини в своїх молитвах. Пам’ятаймо, що нині ми живемо, і скільки ще будемо жити – це лише завдяки тим відомим і безіменним героям, що в окопах боронили наш спокій.


Дивлячись нині на цей Хрест, посеред церкви, маємо пригадувати собі, що світом повинні керувати лише Любов Божа та Любов людська. Вони повинні перемагати всі інші наші риси та почуття. Дуже часто ми стоїмо на роздоріжжі, шукаючи кращий варіант із кількох можливих. Чи зробити корисно собі, водночас, роблячи шкоду своєму ближньому, чи навпаки – користь ближньому, а собі шкоду.  Для тих, хто стоїть перед цим вибором, Господь нагадує в Святому Писанні: ми маємо бути готові не лише поступатися в чомусь заради своїх ближніх, але робити щось більше – покласти душу свою за них. Покласти свою душу за когось це не обов’язково має означати, що померти. Хоча в прямому сенсі ми маємо бути готові на це піти, якщо цього вимагатимуть особливі обставини. Віддати душу – означає полюбити іншу людину так сильно, як би ми хотіли, щоб хтось важливий і дорогий нам полюбив нас самих.

Величезна проблема в тому, що ми схильні любити не всіх, а лише тих, хто хоч якось любить нас, або хоча б говорить, що любить. Добрими людьми ми вважаємо лише тих, хто нас нас хвалить, або робить нам добро. А ту людину, яка нас критикує, робить нам зауваження  - ми дуже рідко можемо оцінити позитивно. Навіть якщо це зауваження справедливе. Ми дуже рідко можемо оцінити чуже напоумлення. Чому? Тому, що в кожному з нас живе гординя. У когось це може бути невеличке зернятко, але воно все одно живе. Воно існує для того, щоб чекаючи слушного моменту прорости в потрібний дияволу час. Він із одного боку принижує нас, змушуючи виконувати його волю та грішити, а з іншого навпаки – навіває нам безпечність. Він робить нас гордими, змушуючи судити інших, беручи за зразок самих себе. Якщо людина зробила гріх, але такий самий, який зробили і ми – ми її хвалимо. Якщо вона зробила щось добре, щось їй вдалося краще ніж нами – ми заздримо їй та не можемо її більше терпіти та любити, бо себе любимо більше. І тим більше, існує безліч випадків, коли ми грішимо, та ще й інших людей змушуємо грішити, або спокушаємо їх.

Тому, в нинішній святий недільний день, маємо собі пригадати що нас привело до Божого дому. Ми прийшли сюди не лише  для того, щоб побачити один одного, не для того, щоб одні з нас тут поспівали, а інші почули особливий церковний спів. Наша мета тут єдина та проста. Ми прийшли сьогодні до Бога, щоб просити в Нього прощення гріхів, сил і натхнення більше не грішити. Нам потрібно вчитися та постійно змінюватися, від служби до служби. Щоб ті люди, які знають нас добре відчували, що ми прийшли саме з храму Божого, щоб вони бачили, як ми з року в рік змінюємося на краще. І хоча ці кроки можу бути невеликими, але вони все одно наближують нас до Бога, все одно вони в правильному напрямку. Церква - це те місце, яке змінює та преображає людину.

І зовсім не випадково, в нашому календарі є свято Преображення Господнього. Христос змінив свій вигляд, показавши деяким учням частину свого Божества, скільки ті могли збагнути. Так і кожен із нас повинен у свій час преобразитися, завдяки Божому храму.

Нинішнє богослужіння, також, має нам ще раз пригадати наші хрещальні обітниці, які давали чи то ми самі, чи наші хресні батьки, відрікаючись від диявола, від його гордині та служби йому. Часто буває так, що люди виконують зовнішні церковні обряди, але внутрішньо не змінюються. Такі люди, хоча й живуть у церкві багато років, називатися християнами не можуть. Добре та легко було б, якби ми були християнами лише по тому, як ми відвідуємо храм або скільки молимося. Безумовно, це також важливо, і Бог все це бачить, а від декого й приймає його жертву. Але християнство це не слова, а конкретні вчинки стосовно Бога, ближнього та самих себе.

Ми мало про це думаємо, але існує чимало гріхів, які людина робить проти самої себе. Коли ми об’їдаємося та обпиваємося, коли страждаємо на інші гріхи, які нам приносять шкоду: блуд, лінощі, заздрість. Ми начебто нікому не шкодимо, але всі ці речі нас зсередини роз’їдають. Тому, Церква уже дві тисячі років попереджує, що чинячи гріх людина сама наносить собі рану. Для невіруючої людини, для впертого грішника, пекло починається вже тут і тепер, на землі. Не колись, після смерті, а ще тут – за життя. Але, якби ж це було пекло тільки для тієї людини, яка грішить. Грішник робить так, щоб пеклом стає все те, де він перебуває: робота, дім, стосунки з людьми. Від такої людини страждають усі. Тому, частіше розважаймо над своєю поведінкою, чи не є ми, випадково, такими людьми, які самі живуть у пеклі та перетворюють життя на пекло іншим. Ми ж повинні любити один одного так, як нас полюбив Христос.

І кожного разу дивлячись та цілуючи це розп’яття, ми повинні пригадати ту величезну любов Божу, яка так ясно проявилася щодо кожного з нас. Якби на землі не було жодних інших людей, окрім нас особисто, Він би все одно прийшов би на землю та постраждав за нас! Така велика любов Божа до людини. Саме в цьому світлі ми повинні сприймати всі згадані нами події: про Голгофу та страждання, про смерть і воскресіння Спасителя. Все це відбулося винятково заради нас! У Старому Завіті Бог спасав людей лише через причетність до одного, обраного народу. У Новому Завіті принцип спасіння кардинально помінявся. Господь нині спасає не цілком народ, який би він не був, але спасає конкретну душу конкретної людини, відповідно до її якостей та устремлінь.

Щойно, під час Божественної літургії, ми чули, як священик виголошував слова Спасителя: «Пийте з неї всі, це є Кров моя Нового Завіту, що за багатьох проливається, на відпущення гріхів…». Зверніть увагу, що там не написано «за всіх», але тільки «за багатьох». Чому це так? А тому, що далеко не кожна людина здатна це сприйняти. Зовсім не кожна людина хоче сприйняти Христа як Бога та стати співучасником Його смерті та воскресіння. Ми знаємо, що кожна людина, яка помре – воскресне. Але ми також знаємо, що це воскресіння для різних людей буде різним. Для одних у домі Божому наготовлено багато осель. У той час, як для грішників буде мука сумління та самості, плач і скрегіт зубів.  Звичайно, в Бога немає мети просто налякати нас цими словами. Страхом не можна досягнути любові. Ці слова показують нам величезний контраст у майбутньому, яке чекає на людей грішних і праведник.

І найголовніше. Коли буде Страшний суд, судити нас буде не Господь. Судити нас будуть наші вчинки. Перед усім світом буде показана історія нашого життя. Буде показане вже  відоме людям, і те, що ми самі собі не хочемо згадувати. Про ті, які б ми давно воліли забути, але вони все одно постійно виринають із нашої пам’яті, наче докоряють нам знову й знову. І цей весь сором буде показаний перед усім всесвітом. Нині ми хочемо грішити потаємно, щоб це не бачили люди. Але в цьому немає великої мудрості та сенсу. Вони все одно це побачать. Немає нічого потаємного, щоб не виявилося. Тому, біймося Бога, ухиляймося від гріхів, згадуючи премудрого, який казав: початок премудрості – страх Господній.

А сьогодні, кожна людина, яка хоче спастися, дивлячись на це виставлене хресне знамення кається у своїх гріхах, прикликає Бога словами розумного розбійника: пом’яни мене Господи, коли прийдеш у Царство Своє. Амінь. 

середу, 16 березня 2016 р.

Про злих виноградарів, наші приховані пристрасті та промисел Божий

          No comments   
Сьогодні ми з вами, дорогі браття і сестри, слухали Євангельський фрагмент, притчу Христову про виноградарів. Звичайно, прямо ця притча адресується єврейського народу. Нею Христос вкотре показує, що багато разів, багатьма способами Бог звертався до сердець тих людей, щоб вони нарешті пізнали Правдивого Бога. Спочатку через певні історичні події, потім – через посланців і пророків, щоб ті навчили обраний народ правдивої віри та праведному життю. А далі, вже з притчі, ми чуємо, як вони повелися з тими посланцями. Одних не послухали, інших – побили. А на останок, коли Господар послав свого Сина, то злі виноградарі вбили і  його, думаючи, що так самі стануть власниками його маєтку.

Хоч, як ми вже згадували, ця притча насамперед стосується єврейського народу, який заслужується за невірність Богу, ми можемо чимало почерпнути корисного з неї і для власного життя. Кожен із нас дуже часто може назватися злим і легковажним працівником на ниві Господній.  Подумаймо про те, що Господь Бог дає нам все, що потрібно для повноцінного духовного, душевного та фізичного життя. Точно так само, як Господар із притчі доручив все необхідне для роботи виноградарям: побудував башту, зробив виностік, обгородив все так, як це належить. Так і в нашому з вами житті можна помітити, як багато для нас зробив Господь, залишаючи нам зовсім невелику ділянку роботи. Але це наша робота, яку за нас ніхто не може зробити.

На жаль, не всі ми з вами є добрими працівниками в Божому винограднику. Хоча ми дуже добре знаємо про те, що прийде час і треба буде відповісти за все Господареві, все одно слухаємо більше самі себе та свої пристрасті, бажання та наміри, які при першій кращій нагоді намагаємося втілити в життя.  З цього бачимо, що ця притча має стосунок і до нас із вами. Тому, пам’ятаймо, що Господь кожного разу дивиться на нас, кожного разу є з нами поруч, і взагалі немає такого місця в усьому всесвіті, де б Бога не було. Насправді, це дуже страшно. Страшно усвідомлювати, що біля тебе повсякчас є той Нелицемірний Суддя, Який за зло карає, а за добро – нагороджує. Навіть коли ми не відчуваємо біля себе Божої присутності, мусимо пам’ятати, що вона є, але ми перестали бути до неї чутливими. Ми перестали бачити очевидні речі. Ми втратили все те, що потрібно для того, щоб бачити Бога! Нині в антифоні ми співали саме про це: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать!». Господь завжди був, завжди є, та завжди буде. Біда лише в тому, що Його немає особисто для нас. Ми з вами осліпли.

Все наше життя, з його особливостями, його зрозумілими та дивними деталями, має свою ціль, має свою мету та пояснення. Воно повинно проходити не протиставленні, але навпаки – в максимальній співпраці з Богом. Людям узагалі таке не подобається. Вони хочуть самостійно приймати рішення. Навіть тоді, коли вони суперечать здоровому глузду. Здається, в такому випадку нам особливо важливо порушити Божі закони. Але ж ці Божі закони саме для того і становлені, щоб оберігати нас, щоб стояти на нашій сторожі, на сторожі наших інтересів – нашого душевного та фізичного здоров’я.

Чимало людей вважають, що Божі Заповіді – це перешкоди до нашого повноцінного життя та щастя. У дійсності все рівно навпаки – заповіді це той паркан, який оберігає нас від того, щоб ми не впали з прірви, не розбилися, не потонули. Господь знаючи те, що наші злі вчинки неминуче повернуться до нас, попереджує: не вбивай, не кради, не чужолож.  Всі ці накази та поради – допомагають нам жити та дарують повноцінне життя. Чисте сумління це багато більше насолода, за будь-яку насолоду, подаровану гріхом. Злодій тішиться вкраденим лише дуже малий час. А потім, якщо він уже не остаточно пропащий, у нього починаються докори сумління. Сила цих докорів ніколи не зрівняється із силою насолоди від того, що чужа річ тепер стала зберігатися в нього. Тому, людина змушена пристрастю знову йде красти, щоб поповнити кількість адреналіну чи інших речовин у своєму мозку. Але це принцип дії не лише злодійства. Це притаманно й більшості інших пристрастей, яким ми служимо. Люди часто думають при слові «залежість» лише про хімічну, медикаментозну залежіть людии. Насправді, тут треба говорити про будь-яку річ чи явище, які починають керувати нами. Це наш вид наркотику. Правда, він може відрізнятися своїм перебігом, інтенсивністю чи швидкістю, з якою він нас поглинає. В наркоманів, алкоголіків чи токсикоманів зміни в фізичному та духовному вимірі помітні більш явно. А ми можемо бути залежними від речей, які шкодять нам не так помітно: сон, телевізор, комп’ютер, фанатичний спорт, планшети та телефони. Скажімо я страждаю від комп’ютера – телевізор мені взагалі не цікавий.  У вас може бути щось своє. За таких умов людина перестає адекватно сприймати все те, що відбувається навколо неї та з нею самою.  Ось, чому такі Євангельські фрагменти нам особливо цінні. Тому, що вони повертають нас у потрібний ритм життя, в правильне русло, до тієї норми, до якої ми всі з вами маємо прагнути.
Правда, кожного на свій час. Ненадовго. Когось на годину. Когось – на кілька хвилин. Когось узагалі на кілька секунд. Щось почув, щось недочув, щось зрозумів, а щось і не зрозумів. Усе по наших можливостях і бажанні.


Також треба розуміти, що Бог завжди на нашому боці. Він завжди та в усіх випадках захищає наші інтереси. Ми часто називаємо Його Суддею, що безумовно – чиста правда. Але, говорячи світською мовою, треба сказати, що на Страшному суді  нашим нелицемірним суддею буде ми самі та наші вчинки, а Господь спробує побути нашим адвокатом, Він спробує нас захистити від панування наших пагубних звичок і пристрастей. Наш найбільший ворог – це ми самі. Скільки ми з вами зробили гріхів свідомих – добре розуміючи, що вони є гріхом. Знаємо, що це шкодить – все одно робимо. А скільки є таких вчинків, які ми перестаємо відчувати гріховними чи просто не знали, що це гидота в Божих очах!

Подумаєш, одним гріхом більше, одним менше! Зрештою, не один я так грішу – так всі грішать. Скільки в нас було таких випадків, коли ми себе оправдовуємо не вважаючи гріх за гріх лише тому, що так разом із нами, або трохи раніше за нас робив хтось інший. Але ж так не може бути! Від того, що закони порушуються, вони не перестають бути законами! Кара за переступ закону неминуче буде нас чекати.

А ще, варто пам’ятати, що від того, як ми ставимося до Божих законів і намірів вони не поміняються.  Ми все одно по них будемо міряти якість свого земного життя, і саме по них будемо давати звіт Богу за прожитий час. Скільки б ми не прожили, в яких би умовах не проходило наше життя, ми все одно будемо нести відповідь за те, що нам було доручено. Так само, як це було з працівниками з притчі. У них не було виправдань, що, мовляв, було дуже важко працювати. Більше того – їхні діяння були їх свідомим вибором. У них були всі умови для того, щоб добре працювати. Так, як кожна людина народжується в світ маючи можливості та весь необхідний потенціал для того, щоб максимально розкрити свої можливості та найкращі риси – фізичні, душевні, духовні. Тому, й очікує від нас Господь доброї праці на Його винограднику.

Подивіться на Пресвяту Богородицю, яка маючи такі самі можливості, як і ми з вами, стала чеснішою від Херувимів, і без порівняння славніша за Серафимів! Так, що там Бог, зі Своїми надіями на людей! Кожен із нас, у кого є діти, дуже добре пам’ятає, скільки надій та сподівань було в нас на них. Як ми віримо, що всі вони будуть мати добру долю, і швидше стануть президентами та директорами, ніж бомжами чи жебраками. Кожного разу ступаючи на весільний рушник люди думають, що їх шлюб буде вічним та ідеальним. Коли починає шукати роботу вірить, що існує робота її мрії, де все для неї. І тим більше, коли вона поступає на навчання в якийсь інститут чи університет то вірить, що там зможе набратись усіх необхідних знань і навичок, для подальшої професійної діяльності. А ще юнаки поступають у духовну семінарію чи академію сподіваючись, що їх життя буде особливим, таким, яке мало в кого було.  Але, найчастіше саме гріх – наш і чужий – заважає здійснитися цим планам і сподіванням. Гріхи плутають усі наші добрі задуми.

Тим не менше, ми завжди маємо пам’ятати про те, що б не сталювалося в нашому житті, чи проблеми та негаразди, чи щастя й радість – усе це пов’язано з промислом Божим, з Його турботою про нас та постійною присутністю в нашому житті.  У цьому, до речі, полягає один із важливих догматів нашої віри. З науки Церкви нам відомо, що Бог творив світ за кілька днів, а останній день написано, що Він спочив від праці рук своїх. Слово «спочив» означає зовсім не те, що він реально втомився та потребував часу на фізичне відновлення.  Слово «спочив» означає те, що Він перестав створювати те, чого раніше не існувало,  перестав створювати щось із нічого.  Господь присутній у нашому світі завжди й усюди. Не лише, приміром, на нашій молитві в храмі, де в святих Таїнстваї маємо Його найповнішу присутність.  Ми говоримо про Божу присутність і поза храмом. Після настання цього суботнього дня Господь не перестає працювати – опікуватися кожним із нас, направляючи нас на правдиву дорогу. А ще, Господь посилає нам свого Ангела-охоронця, який охороняє нас на всіх наших життєвих стежках.
Тому, будьмо вдячними Господу. Навчаймося помічати в найменших співпадіннях руку Божу. У невіруючих знаходиться надто багато співпадінь, яких неможливо пояснити. Натомість, у віруючих людей таке пояснення є, і воно цілком прозоре та зрозуміле.  Господь любить нас. Опікується нами та допомагає нам. Навіть у тому випадку, коли ми цього не можемо збагнути.
Тому, цінуймо це як лише можемо. Намагаймося цінувати кожну хвилину, проведену в молитві, а кожну молитву, проведену в храмі. Цінуймо кожну мить, у якій ми наближуємося до Бога, людей і самих себе.

Дякую вам за радість спільної молитви. Зараз ми ще помолимося з вами за упокій наших родичів і знайомих, яких уже немає з нами . Щоб Господь через посередництво нашої любові до них, з’єднав нас із ними в особливий, духовний спосіб. Бо наша жива любов до них є найкращим свідченням того, що існує життя навіть після фізичної смерті. Смерть це тимчасовий сон. Уже зовсім скоро ми побачимо всіх, хто відійшов від нас, а вони обов’язково подякують нам за наші молитви, за нашу живу пам'ять про них. Нам іноді здається, що ми з вами живими нікому не потрібні. Годі сподіватися, що про нас хтось згадає після смерті. Молячись за померлих люди виявляють свою любов, бо допомагають тим, хто вже не зможе їм віддячити в цьому світі.  І в цьому проявляється немовірна Божа мудрість, а наша розважливість та розуміння таких важливих речей. Слава Ісусу Христу!

середу, 2 березня 2016 р.

Про нашу духовну зрілість, два світи в державі та вибори без вибору

          No comments   
Коли лікарі хочуть дізнатися про те, чи добре дитина розвивається, чи її розум поспіває розвиватися разом із тілом,  то ставлять такий експеримент. Їй показують картинку, на якій маленька дівчинка зачіпляється за лавку чи дерево, падає та плаче. А далі дитину запитують: - А, як ти вважаєш, хто винен у тому, що ця маленька дівчинка впала та й плаче? Якщо дитина ще мала та недорозвинута, то вона обов’язково скаже, що винна лавка чи дерево. Якщо ж вона вже більш зріла, то добре розуміє, що ні лавка ні дерево не можуть посунути себе перед дівчинкою. Їх дівчинці потрібно обходити! Якщо діти це вже розуміють, то значить, що вони вже дозріли, а деяких із них уже можна брати до школи.

Щойно ми з вами читали такий важливий для християн акафіст, який має назву «Слава Богу за все». Чим він важливий? Тим, що повертає наші думки в правильне русло. Нам потрібно розуміти, що всі наші біди та проблеми, які нас упродовж життя знаходять, всі вони через нас самих.  Зазвичай, ми знаємо конкретних людей, які винні в наших проблемах. Ми знаємо всіх своїх ворогів і недоброзичливців. Знаємо тих, хто на нас чарує, хто нам робить шкоду, хто розпускає про нас недобрі чутки. А ось нині Господь хоче, щоб ми хоч трохи змінили свій напрямок думки. Цим акафістом і його прекрасними словами Він достукується до нашого серця показуючи, що в усіх наших бідах винні лише ми самі. Ні дерево, ні лавка за які ми шпортаємося в наших бідах і гріхах не винні. У всьому винні ми самі.

Навіть якщо ми часто не розуміємо цього, то маємо все одно пам’ятати, що своїми вчинками ми завжди наближаємо той чи інший результат.  Подивіться на такий приклад. У всі часи історії, коли починалися війни, то люди наповнювали храми й молили, щоб Господь швидше припинив братовбивство та пролиття крові  - непотрібне та незрозуміле нам. Звичайно, логіка війни на якомусь рівні зрозуміла – ми захищаємо свою землю від окупанта.  Але нові жертви кожного разу показують нам знову й знову, що люди не змінюються та не виносять для себе уроків із існуючої ситуації. Більшість нашого народу живе так, наче нічого не відбувається, наче війна стосується лише тих людей, яких із військкомату покликали на війну. І все.  Вони собі воюють, а ми собі можемо жити та розважатися так, як лише захочемо.

Звісно, немає нічого дивного в тому, що люди хочуть нормально жити та не хочуть думати про погане.  Але премудрий Соломон нагадує, що «є час розкидати каміння, а є час збирати, є час сміятися, а є час плакати...».

Якщо ми хочемо, щоб ця війна швидше закінчилася, наші храми повинні бути переповнені людьми. І не лише в неділі та свята, але й у будні. І щоб там ми молилися не формально, аби як, але від щирого серця принесли свої болі та страждання перед Його Престіл. Щоб показали, що ми вже змінюємося та хочемо стати іншими. Так, Господи, ми вже все зрозуміли про самих себе, й більше не хочемо бути такими. Ми засвоїли це урок і хочемо жити далі по-іншому, не переживаючи про те, що завтра нас знову почнуть бомбити, а ми - далі гинути.


Ну, а поки перед нами два паралельних, ніяк не пов’язаних між собою світи.  Для одних війна, біда, горе та страждання. Для інших – радість, дискотеки, бари, ол інклоюзів. Звичайно, не варто засуджувати тих, хто вже другий рік живе в неймовірній напрузі. Іноді так жити просто неможливо – треба хоч якось відволіктися. Але «розслаблятися» тим, хто й не думав «напружуватися» - як мінімум дивно.

Потрібно змінюватися усім. Я по собі знаю, що колись у мене було більше можливостей допомагати фронту грошами. Я залюбки ділився тим, що в мене було з нашими солдатиками. Але прийшов такий час, що змінився курс валют, і ми об’єктивно стали всі біднішими в чотири рази – бо був долар вісім, а зараз до тридцяти. Відчуваємо ми себе при цьому біднішими чи ні, але ми реально стали біднішими в кілька разів. А коли зарплату отримуємо не в доларах, це відчувається особливо. Гірше хіба тим, хто її взагалі не отримує. Відтак, те, що ми робимо для перемоги навряд чи можна назвати чимось суттєвим. Але це не означає, що ми повинні про них забути на нічого не робити взагалі! Якщо у нас немає коштів, то ми повинні допомагати своїм часом та волонтерською роботою. Я вже не говорю про те, що всі ми повинні молитися за те, щоб Господь Бог напоумив усіх нас. Усіх – нашу молодь у барах і на дискотеках, і наших пенсіонерів, які знову голосують за банду Януковича, яка прийшла в Раду змінивши свою назву з «Партії регіонів» на «Опозиційний блок». Що нас чекає? Які зміни? Та ніякі, бо до реально влади знову прийшли ті самі люди, що вже були! Нам усім потрібно більше розуму. За це треба молитися постійно та безперервно. Навіть ікона така є «Помноження розуму».

Церква дуже добре розуміє, що не всі люди розумні та не всі однаково можуть робити правильні висновки з побаченого та почутого. Все ж, як би там не було, мусимо жити з усякими людьми – розумними та нерозумними. Для когось ми самі дурні, для когось  - лише придурки.

Часом виглядає те, що більше шкоди нам робить зовсім не Путін, скільки ми самі, коли не хочемо думати. До речі, в кількох країнах світу існує правило, що участь у виборах можуть брати лише ті люди, які офіційно працюють та платять податки. Якщо ти не платиш податків, і нічого корисного не робиш для країни, то чому ти маєш визначати майбутнє цієї країни? Як на мене, це дуже здорова позиція.  А що було в нас? Молодь голосувати не пішла. Пішли лише старі та нездатні робити правильний вибір, пішли по партійній звичці чи тому, що їм просто не було чим вдома зайнятися. А вони пішли та обрали нам те, що стало ще гіршим, ніж було.

Але ж тільки подумаймо: наскільки це великий привілей і радість мати можливість обирати для себе владу! В росіян чи білорусів такого привілею вже давно немає. У них, звісно, вибори є, вони ходять та голосують, але вже давно нікого не обирають. Так і в Америці президента обирає не весь народ, а лише кілька людей. Там така система виборів, і люди з самого початку не будують ілюзій. У нас, в Україні досі є можливість обирати того, кого хочемо.  А нашим людям – все рівно. Вони з одного боку йдуть на майдани де готові померти, але коли потрібно зробити не менш важливий вибір і проявити своє розуміння ситуації -  на жаль, нам часто цього бракує.

Принаймні, ми з вами будемо молитися за все це. Неважливо – чи нас зараз троє чи тридцять троє. Господь Сам говорив: «Де двоє чи троє зберуться в Імя Моє, там і Я буду посеред них». Нас сьогодні четверо, а це означає, що Господь двічі міг би до нас прийти. Дякую вам за молитву. Нехай Господь поблагословить усіх нас. Слава Ісусу Христу!

Про ознаки справжньої молитви, наше серце та вміння бути друзями

          No comments   
Сьогоднішнє Євангельське читання присвячені молитві. Воно навчало нас молитися. Дивна справа – скажуть ті, хто багато молиться, часто відвідує богослужіння, хто прочитав свій молитвослов від початку до кінця, а потім від кінця знову на початок. Іноді здається, що люди навчені з дитинства молитися, уміють це добре робити до самої своєї старості. Однак, нині нам Господь нагадує про те, що молитва устами та молитва серцем – це різні речі. Нам розповідається про те, що справжня молитва повинна мати певні ознаки.

Першою ознакою, звичайно, є наша віра, впевненість у тому, що Бог нас чує, хоче увійти в наше життя. Я б тут навіть ужив слово «втрутитися». Господь хоче втрутитися в наше життя, змінити там існуючий порядок речей та полагодити там усе поламане та пошкоджене гріхом. Він хоче втрутитися та допомогти нам у наших обставинах. І це при тому, що незалежно від того, чи розуміємо ми те, що нам потрібна допомога, чи не розуміємо цього. Отже, молячись ми з вірою просимо Бога змінити якісно існуючий стан речей та стати частиною нашого життя.

У цьому принципова різниця між віруючими та невіруючими людьми. Невіруючі живуть так, наче нічого цього немає: немає ні Бога, ні бісів, ні гріха, ні благодаті. Живеш собі, як знаєш. З ранку до вечора, а з вечора до ранку. І так – день за днем по колу, все життя, поки все це не закінчиться могилкою два на півтора метри. І все. Скільки жив собі, мав завжди мрії та сподівання, цілі, заради яких вважав варто жити. Але хіба є сенс у тому житті, в якому  день «аби до вечора»? Ні, звичайно. Це безглуздя. І це розуміють усі. Навіть атеїсти. І саме тому вони не вірять у Бога, що знаючи все це потрібно змінюватися, а вони цього не хочуть. Вони не хочуть пускати в його життя. А ми – хочемо та просимо про це. І це – перша ознака нашої правильної молитви. Знаємо, що Він нас чує та хоче вислухати.

Із іншого боку, не треба забувати, що Бог нас чує навіть коли ми не молимося. Він – Всезнаючий. Він знає все що з нами було, є та буде. Тому, в цьому сенсі, Йому зовсім не потрібно ще раз розповідати про те, що ми хочемо чи про що мріємо, чи що лежить у нас на серці. Він і так про все це знає. Йому, очевидно, відомо про нас таке, що ми самі про себе не знаємо. Тож, єдине що від нас потрібно – щоб ми збагнули це та вийшли Йому на зустріч, зробили всього лиш кілька кроків для зустрічі з Ним. Він уже вийшов нам на зустріч – від нас очікується наш особистий вибір, який і є, власне, вірою. Віра – це наша особиста реакція на те, що Бог існує та хоче нам допомагати – наповнити наше життя сенсом. Це менше частина дороги, але її нам потрібно пройти самостійно та свідомо.

Іноді ми молимося за людей, які самі за себе зовсім не моляться. Із одного боку це їм, звичайно, допомагає – бо це хоч і невелика, але благодать на них спочиває все одно. Але з іншого – проти їх волі не те що ми, але й Сам Господь не може нічого вдіяти. Якщо сама людина не дбає про своє спасіння не від слабкості, а від гордині, то сподіватися на надзвичайний результат було б дуже наївно. Матері моляться за своїх дітей, а ті по барах і дискотеках розважаються. Чи поможе така молитва цій дитині? Не знаю. Знаю точно, що допоможе самій матері. Але, щоб молитва почала працювати в житті інших людей – їм потрібно почати змінюватися хоча б на йоту.

Друга умова доброї молитви – це наша віра в те, що для Бога немає нічого неможливого. Іноді Господь ставить нас у такі умови, з яких здавалося б немає ніякого виходу. Ні з точки зору фізики, здорового глузду чи зі звичайного прагматизму може здаватися, що виходу немає. Але Господь нас нині навчає, що достатньо віри величиною гірчичне зерня, цього  буде достатньо, щоб пересувати гори. Чуєте, гора може перейти з місця на місце для людини, яка має віру! Нам із вами, як прихованих матеріалістів, це звичайно не зрозуміло. Ми й дійсно з вами не мали радості бачити випадку, коли гори вмить змінювали своє географічне положення. Тому, Христос нам і нагадує, що навіть така річ можлива. А не бачили ми цього тому, що в нас мала віра. Ми не пускаємо Христа діяти в своєму житті та не віримо Йому. Так, ми знаємо, що Він колись приходив на землю, щоб врятувати від гріха та смерті людей, що розіп’явся та воскрес.


Але, що всі ці згадані події мають безпосереднє відношення до нас та нашого майбутнього – це ще треба подумати. Нам складно прийняти любов Божу, яка багато більша за нашу власну любов до себе, і тим більше до Нього. Нам складно повірити в те, що Бог зацікавлений у нашому спасінні. Що це Його свята воля. Його воля є на наше обожнення та преображення. На те, що ми нарешті стали повноцінними людьми. Поки ми грішимо – ми не повноцінні люди. А дехто з нас уже й на людей мало чим схожий, через велику кількість гріхів.

Тому, Господь нині ще раз нам нагадує про те, що коли матимемо віру в зернятко гірчичне, то зможемо переставляти гори.  Звичайно, Спасителю немає ніякого сенсу давати нам такі можливості лише для того, щоб у своєму житті ми лиш тим і займалися, що фізично переставляли гори. Натомість, Він хоче щоб ми твердо знали, що в нашому житті немає таких складних обставин, із яких ми б не змогли з християнською гідністю вийти – із благодаттю, честю, гідністю та вдячністю Богу.  

Ми вже згадали, що молитися можна устами, коли ми просто читаємо з книжки чужі слова. Але Бог хоче того, щоб ми молилися ще й серцем. І для цього наше серце повинне бути приготовленим. Однією з умово того, що Господь нас почує (тобто не лише сприйме створені нами децибели та коливання звуку в повітрі), але вислухав наші молитви та задовольнив наші прохання є готовність такої співпраці нашого серця. І одним із способів такої підготовки серця, про який ми чули в Святому Писанні, це є наша здатність і бажання прощати тих людей, які нас чимось образили, ставляться до нас несправедливо, чи в певних обставинах повелися з нами нечесно, погано, жорстоко.

І ось, Господь нам каже, що до того часу, поки ми не навчимося правильно сприймати таких людей,  до того часу наше серце не буде тим органом, яке здатне добре молитися.  Ми з вами чудово розуміємо, що та людина, яка ходить з милицями через хвору ногу не зможе приймати участь у змаганнях, поки не вилікується. Так і людина з гіпсом – коли в неї не згинається нога, то вона бігти не зможе. Так наше серце не може звершувати доброї молитви, допоки в ньому живе злоба, гнів і ненависть до інших. Та й чимало інших гріхів, які ми чинимо стосовно своїх ближніх.

А подивиться наскільки ми заздрісні. Люди заздрять не лише чужому добру, але чужому злу! Є різні ситуації, де людина може проявити себе в повній мірі. Якщо хтось із вас читає ранішнє чи вечірнє правило то міг застановитися над словами, в яких святий просить Бога прощення за то, що «побачив доброту іншого, і нею був уязвленний».  Людина може бути враженою тим, що хтось кращий за неї. Коли хтось звершить гріх, то ми ще якось терпимо чи сміємося з цього. Але вже коли хтось проявив свої кращі риси, нам зі спокійним серцем дуже часто витерпіти це буває не під силу.

Тому, в народі часто можна почути, що не той друг, який розділяє твоє горе, але той, який зможе розділити твою радість. Це зовсім інший внутрішній стан і зовсім інша людина. Ми заздримо добру інших людей, їхньому багатству, славі чи нагородам. Отже, над цим нам також потрібно працювати, щоб залишатися християнами. А нинішнє Євангеліє стане для нас ще одним невеликим уроком і поштовхом, для виправлення власного життя тим, хто хоче справді молитися. Не просто читати з молитовника чужі слова та мавпувати чужий духовний досвід, який далекий від особистого досвіду.  Не просто приміряти на себе чужий одяг. Не просто повторювати за святими та великими подвижниками ті слова, які нам поки недоступні.  А треба це визнати! У молитвах святих людей існує безліч слів, які ніколи не стануть нашими!

Як я часто згадую святого Макарія Великого, який просив у Бога прощення гріхів, бо «ніколи не зробив нічого доброго».  А хіба хтось із нас дійсно може чесно, поклавши руку на серце сказати, що ніколи не сотворив нічого доброго?  Та кожен із нас має такий список своїх добрих справ, що досі дивуєшся чому нас ще не канонізували за життя! Із такими думками ми проходимо до храму не за покаянням та очищенням, але за нагородами! І, бажано – сторицею. – Господи, ти ж добре знаєш те, що я постив і читав акафіст! А хіба ти забув, Боже, що моя сусідка не постить і не молиться, а я молюся? Так, що вибачай, але я хочу медальки!

Святі Отці мали зовсім інших погляд на свою діяльність та зовсім по іншому її оцінювали. Навіть написано, що святі оплакували свої чесноти, добрі справи так, як оплакують люди свої гріхи.  Оплакувати свої добрі справи, як гріхи може лише дуже досконала людина. На превеликий жаль ми з вами зовсім не такі, але, принаймні, маємо знати про цей ідеал, до якого всіляко маємо прагнути. І це правда, що кожна наша добра справа може бути викликана не бажанням зблизитися з Богом, виконуючи Його волю, а щоб про нас добре думали та добре говорили люди. Щоб нас похвалили, нам заплатили чи дали грамоту. А ще, для того, щоб нас хвалила наша обдурена совість. Але від того, що людина сама себе хвалить – вона впадає в гординю та гине. І хоча вона молиться, це їй зовсім не допомагає. Саме про це Господь у іншому місці Писання навчає кажучи, що: «Не кожен, хто каже Господи, Господи, увійде до Царства Небесного».  Вони начебто роблять все, як треба, і навіть моляться, але все одно – у них великі проблеми в духовному житті. Чому? Тому, що вони не живуть так, як каже Господь і не мають внутрішнього налаштування, яке б відповідало зовнішній поведінці.

Отже, нехай нинішній коротенький Євангельський фрагмент, у якому було буквально три речення, змінить кожного з нас у ту міру, в яку може змінити.

Дякую всім вам за молитву, дякую за те, що знайшли можливість у будній день прийти до нашого храму та прикрасити його своїм співом і присутністю. Нехай Господь Бог усім допомагає і благословляє. Слава Ісусу Христу!

неділю, 21 лютого 2016 р.

Про гідність священика, поради в храмі та чини духовенства

          No comments   
Дякую за те, що й нині знайшли можливість побувати на нашому богослужінні та прикрасити його своїм співом. Вірю в те, що Господь був присутній на нашій Літургії, чує нас та допомагає нам у наших проханнях, не тільки висловлених у голос, але й тих, які кожен із нас має у своєму серці.

Сьогодні ми з вами чули дуже коротке зачало про те, як Господь наш Ісус Христос посилає своїх учнів – апостолів на проповідь. На слова промовлені Ним у той момент нам слід звернути особливу увагу, бо вони стосуються не лише, власне, апостолів, але й усіх християн і головне – священнослужителів. Апостоли, після того, як прийняли мученицький вінець і відійшли в інший світ, залишили після себе своїх послідовників - єпископів. А ті, в свою чергу, поставили священиків і дияконів. Тому, дуже часто ті слова, які стосуються у Євангелії апостолів, у наш час мають відношення до їхніх спадкоємців – кліриків Церкви.

Із іншого боку, ми з вами розуміючи цю істину, повинні завжди з особливою повагою та пошаною ставитися до всіх священнослужителів, які зустрічаються на нашому життєвому шляху. Якими вони б не були: подобалися б нам чи не подобалися, були грамотні чи не грамотні, добре говорили чи не добре, добре співали чи не дуже добре, старі чи молоді, лисі чи кучеряві – ми все одно повинні пам’ятати, що на них почиває благодать Пресвятого Духа, яка робить можливим звершення ними найбільшого та незбагненного Таїнства Церкви – Євхаристії, як і інших священнодійств і таїнств Божих.


Святитель Іоан Златоуст пише, що зустрівши на дорозі ангела та священика, він би першому поклонився священику, бо за своєю духовною природою та величчю священик безумовно поставлений вище, хоча не по природі, але по наданій благодаті. А та людина, яка шанує священика, отримує особливе благословення від Бога. Біблія пише, що той, хто приймає пророка в ім’я пророка – тримає нагороду пророка. Це, звісно, стосується не лише пророків, але й усіх вірних слуг Божих. В тому числі й – священиків. Ми часто сприймаємо священика за людину, яку єпископ поставив для адміністративного керування громадою. Звичайно, це не так. Адміністративна робота лише одна, і зовсім не основна робота священика. Просто в силу обставин вона нині лежить на плечах священиках. Раніше так не було. Найголовнішим є те, що священик є духовним провідником, який веде до Бога та молиться за весь народ, за кожного з нас. Священик не лише має дозвіл чи право, але й обов’язок – проповідувати нам Слово Боже, навчати нас та благословляти народ.

Звісно, у храмі можна навчитися від усіх і від усього, але для того, щоб був порядок у Церкві, Господь наказав навчати в храмі лише священикам. У цьому бачимо неймовірну мудрість та промисел. Чи то буде маленький сільський храм, чи великий кафедральний собор обласного центру, навчати там інших має право лише священик. Іноді бувають парафії, де на людину, яка вперше переступила поріг храму буквально накидаються бабусі, з бажанням просвітити, навчити, напоумити невігласа. Одразу їй вказують як ставити свічку, як хреститися, до якої ікони йти  чи щось інше робити. Іноді люди такі поради сприймають адекватно, але найчастіше ніхто не хоче, щоб їх вчила перша зустрічна людина. Особливо, коли пробують навчати людину з двома вищими освітами. Зазвичай, той, хто себе поважає більше ніколи не прийде до того храму. А чому? Тому, що там хтось бере на себе невластиві йому функції священика. Це гріх, від якого треба оберігатися, бо він найперший ворог смиренню.

Є таке давнє аскетичне правило. Ніколи не навчай або не давай порад до того часу, поки їх у тебе не попросять. Це дуже добра порада, якої варто дотримуватися не лише в церковному, але й буденному, світському житті. Поки нас не запитують, що ми думаємо про те чи інше, що іншим потрібно, робити чи говорити – доти повісити на рот величезний замок і в жодному разі не відкривати. Знаєте, нині люди дуже розумні, і точно – не дурніші від нас, також щось читали, щось бачили та десь училися. Тому, найкраще правило: більше слухати – менше говорити. Із іншого боку, поважний вік людини – зовсім не ознака її великого розуму. Так, звісно, чимало речей люди здобувають із віком. Це правда. Але існує багато речей, які Господь швидше відкриває молодим. У Біблії так і написано – що Господь може приховати щось від премудрих, а відкрити немовлятам. І це не я придумав, а Євангелист Матфій переказує слова Спасителя.
У Церкві Христовій існує три чини священства: єпископи, священики та диякони. За сумлінну службу Церкві, представники кожного з цих чинів можуть бути піднесені до вищої, почесної степені в межах свого чину. Скажімо, єпископи можуть бути піднесені до гідності архієпископа чи митрополита. Священики можуть стати з ієреїв – протоієреями, диякони – протодияконами, а найголовніший диякон називається архідияконом. А в митрополита є можливість колись стати патріархом.

Отже, ми з вами маємо розуміти, що в Церкві заведено все дуже розумно та правильно, при чому – немає жодних людських забаганок. Все що тут є – все має свою вагу та значення. Випадкова людина може подумати, що тут якийсь невпорядкований хаос, але насправді це не так. Тут все на своєму місці. Навіть священики біля св.Престолу стоять не аби як, а кожен на своєму місці. Навіть коли під час служби приходить інший священик, усі присутні у вівтарі точно знають, де йому ставати. В церкві все продумано надзвичайно розумно й до дрібниць. І якби людина, зі своїм слабким розумом, хотіла б щось покращити – тут немає що покращувати. Тут все ідеально та Богонатхненно. Нічого нового не потрібно – лише виконувати старе.
Отже, я дякую вам за молитву та за те, що уважно послухали нашої науки про те, як треба шанувати священнослужителів – від апостолів до священиків.

Священнослужителі Церкви Христової тихо але впевнено роблять свою справу. Вони пропонують нам свою допомогу. Вони не ходять по будинках. Вони не ловлять нікого за руки. Вони не обіцяють золотих гір. Вони пропонують разом пройти шляхом спасіння. Не приймаєте – вони йдуть далі, можливо хтось почує та прийме. Ось чому наші люди називаються прихожанами, а не прихожанами – вони самі приходять добровільно, без жодних маніпуляцій над собою. А тих насильно приводять, промивають ім. мізки і роблять наче зомбі – які ж вони тепер християни, якщо їх позбавили свободи волі? Не знаю. Тому, тримаймося нашої святої Православної Церкви, тримаймося чимдуж нашої Української Православної Церкви, яка нас народила за зростила, та підтримує у найважчі моменти нашого життя. Нехай ця віра, яку ми нині молитовно оспівуємо, буде не лише нашою усною декларацією, але й джерелом і початком наших конкретних вчинків. Нехай вона керує всіма нашими думками та ділами. Амінь 

середу, 17 лютого 2016 р.

Про воскресіння доньки Яіра, бачення своїх гріхів і святість малих справ

          No comments   
Дякую вам усім за спільну молитву, за те, що знайшли можливість послужити разом із нами Богу в доступний для себе спосіб. Зміст нинішнього Євангельського читання добре знайоме нам тому, що воно часто читається у паралельних місцях під час недільних богослужінь. ( Мф. 9:18-26, Мк. 5:35-43 та Лк. 8:41-56).

Це опис одного тих чудес, які найбільше вразили людство за весь час існування світу. Господь воскресив померлу дівчинку на очах її батьків. Ми в своєму житті нічого подібного ніколи не бачили. І так само нічого схожого не бачили ті євреї, які стали свідками такого чуда. Всі вже думали, що турбувати Учителя на той момент не було ніякого сенсу. І поки батько просив про зцілення своїй донці, прийшли посланці з дому з сумною звісткою – донька померла. Євангелись Матфій навіть уточнює, що : «Коли Ісус прийшов до оселі старійшого синагоги, Він побачив флейтистів, що грали похоронні мелодії, та приголомшених людей». Похоронний обряд уже розпочався.

Ми з вами на сторінках Святого Писання часто читаємо історії про те, як Христос зцілював людей. Одних він позбавляв різних хвороб. Інших навіть воскрешав із мертвих. Для чого нам це показано, та ще й у такій великій кількості? Свята Церква через натхненних тлумачів Євангелія показує нам, що ці численні дива показані нам не для того, щоб здивувати нас чи переконати в тому, що Бог усе може, а тому  в Нього потрібно вірити.  Це правда лише часткова. У дійсності, такими численними прикладами допомоги людям Господь показує нам те, що він настільки милосердний, що Він настільки нас любить, що заради нас, людей готовий навіть відмінити звичні закони природи! І тому, кожного разу, коли ми слухаємо подібні історії з Євангелія про те, як Господь когось зцілює – повертає сліпим зір, німим – мову, паралізованим – можливість ходити, а прокажених робить чистими, то маємо розуміти, що всі ці описи – не про тих, далеких нам людей, а про нас із вами, про нашу зранену та хвору душу, про реальний наш із вами внутрішній стан. Відтак, цими історіями Господь хоче й до нас завітати та нагадати нам про те, що наша душа не померла, а лише заснула на деякий час щоб знову воскреснути та відродитися у Святих Таїнствах.


Святі Отці вчать, що люди починають бачити свої гріхи в ту міру, в якій вони наближаються до Бога. Якщо людина не бачить у себе гріхів, то це зовсім не означає, що в неї їх немає. Це всього лиш означає те, що вона духовно сліпа. Якби кожен із нас мав можливість фізично заглянути в свою душу, та побачив би настільки там страшна картина, то чимало б людей від побаченого зійшли б із розуму, чи впали б у відчай. І вже, напевне, кожен був би шокований тим, що побачив. Знаючи  це милосердний Господь не дає нам це бачити явно раніше, ніж ми будемо до цього готові. Цей дар доступний лише святим людям, які бачать свою нечистоту, але не зневіряються, а йдуть все далі й далі до духовних висот. У міру власного духовного зросту людям поступово все більше відкривається їх справжній внутрішній стан. Тому, про свою гріховність насамперед говорять не сліпі грішники, а ті праведники, кому Господь очистив духовний зір.

Святий Сисой Великий перед своєю смертю зітхав, що його кинуть туди, де буде кинутий і сатана! А Макарій Великий молився словами, якими ми нині також молимося в ранковому правилі: Боже, очисти мене грішного, бо я ніколи не вчинив нічого доброго перед Тобою. (Слов. “Боже, очисти мя грешнаго, яко николиже сотворих благое пред Тобою»). Навіть ставши «Великим» він чудово усвідомлював, що таки нічого доброго не вчинив перед Богом.
А як ми з вами себе ведемо? Що ми про себе думаємо? Ми переконані, що ведемо себе настільки прекрасно, наскільки це лише можливо. Ми все робимо правильно. Все так, як потрібно! Добрих справ у нас неймовірна кількість. Та що там оворити – всі без виняткусправи, які ми робимо – добрі та чудові. Хто б сумнівався!  А от великий грішник і дивак Макарій Великий каже, що ніколи нічого не зробив доброго. Як йому не соромно! Нехай бере з нас приклад, чи не так?

Тому, нехай нинішнє богослужіння та згаданий Євангельський фрагмент про воскресіння мертвої людини нагадає тим хто забув, або навчить тих, хто не знав, що наша душа також може бути мертвою, але мусить воскреснути. Просімо в Бога напоумлення та відкриття нашого реального стану, щоб не залишалися байдужими та безпечними. Щоб ми побачити та осмислили глибину своїх падінь, а також - побачили свої духовні та фізичні немочі. Правда, фізичні ми з вами помічаємо частіше. Коли нас щось заболить, то знаємо до якого лікаря нам йти. Але коли нас болить душа, дуже часто, з’ясувати причини цієї болі ми не можемо, бо вражені духовною сліпотою ми втрачаємо здатність залишатися духовно-тверезими.

Будемо просити Всемилостивого Спаса, щоб надалі не покидав нас Своєю ласкою, а воскрешав, пробуджував нас із гріховного сну, відкривав нам духовні очі бачити власні провини, а не бачити провини своїх ближніх. Нинішній Євангельський фрагмент про воскресіння Христом померлої дівчинки нагадує нам про те, що Божа любов не минає жодної людини. І що Господь спішить вилікувати нас від смертельних хвороб, завданих нами собі свідомими та не свідомими гріхами. Свідомі гріхи – це ті гріхи, які ми роблячи добре розуміємо, що це гріх, злочин, переступ Заповіді Божої. Але є й несвідомі гріхи – коли людина в силу певних своїх духовних, психічних чи інших обмежень, не здатна збагнути небезпеку власного вчинку. У такому випадку, добре було б почати власне духовне вдосконалення хоча б тим, що уникатимемо тих гріхів, про які добре знаємо.

Чимало досвідчених духівників наголошують на святості наших дрібних, повсякденних справ. Не треба думати про себе щось надзвичайне. Що можемо добре робити – те й потрібно робити не зневіряючись, але постійно, твердо, день за днем. Цим і спасатимемо свої душі. Якщо людина не може вмить перестати грішити, особливо тим гріхом, який вже вкорінився у звичку, то це не означає, що він узагалі не може робити нічого доброго. Так, якщо людина має пристрасть, скажімо, до алкоголю, було б наївно вимагати в нього за один день позбутися цієї пагубної звички. Але це гне говорить, що він узагалі ні до чого вже не здатен. Так, він може допомогти сусідці та полагодити їй шафу, може не кричати на дітей та не підносити руку на дружину. І так, через ці дрібні, але достойні вчинки від крок за кроком буде вдосконалюватися та отримувати духовне та фізичне зцілення. Найбільший грішник завжди коли захоче може стати святим.  Не можеш одразу полюбити неприємну до себе людину – навчайся любити її частинками. Не можеш сказати їй добре слово – просто змовчи. Це буде великий плюс. Не можеш перестати про когось погано думати -  то хоч не поширюй своїх поганих думок серед інших людей. Стримуй свого язика і станеш праведником через такий малий, але важливий та важкий подвиг.І так кожен із нас, шукаючи для себе доступні маленькі правила поведінки може спасти свою душу в вічності.

Ще раз дякую всім за молитву. Нехай Господь благословляє всіх нас.