Про злих виноградарів, наші приховані пристрасті та промисел Божий

Сьогодні ми з вами, дорогі браття і сестри, слухали Євангельський фрагмент, притчу Христову про виноградарів. Звичайно, прямо ця притча адресується єврейського народу. Нею Христос вкотре показує, що багато разів, багатьма способами Бог звертався до сердець тих людей, щоб вони нарешті пізнали Правдивого Бога. Спочатку через певні історичні події, потім – через посланців і пророків, щоб ті навчили обраний народ правдивої віри та праведному життю. А далі, вже з притчі, ми чуємо, як вони повелися з тими посланцями. Одних не послухали, інших – побили. А на останок, коли Господар послав свого Сина, то злі виноградарі вбили і  його, думаючи, що так самі стануть власниками його маєтку.

Хоч, як ми вже згадували, ця притча насамперед стосується єврейського народу, який заслужується за невірність Богу, ми можемо чимало почерпнути корисного з неї і для власного життя. Кожен із нас дуже часто може назватися злим і легковажним працівником на ниві Господній.  Подумаймо про те, що Господь Бог дає нам все, що потрібно для повноцінного духовного, душевного та фізичного життя. Точно так само, як Господар із притчі доручив все необхідне для роботи виноградарям: побудував башту, зробив виностік, обгородив все так, як це належить. Так і в нашому з вами житті можна помітити, як багато для нас зробив Господь, залишаючи нам зовсім невелику ділянку роботи. Але це наша робота, яку за нас ніхто не може зробити.

На жаль, не всі ми з вами є добрими працівниками в Божому винограднику. Хоча ми дуже добре знаємо про те, що прийде час і треба буде відповісти за все Господареві, все одно слухаємо більше самі себе та свої пристрасті, бажання та наміри, які при першій кращій нагоді намагаємося втілити в життя.  З цього бачимо, що ця притча має стосунок і до нас із вами. Тому, пам’ятаймо, що Господь кожного разу дивиться на нас, кожного разу є з нами поруч, і взагалі немає такого місця в усьому всесвіті, де б Бога не було. Насправді, це дуже страшно. Страшно усвідомлювати, що біля тебе повсякчас є той Нелицемірний Суддя, Який за зло карає, а за добро – нагороджує. Навіть коли ми не відчуваємо біля себе Божої присутності, мусимо пам’ятати, що вона є, але ми перестали бути до неї чутливими. Ми перестали бачити очевидні речі. Ми втратили все те, що потрібно для того, щоб бачити Бога! Нині в антифоні ми співали саме про це: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать!». Господь завжди був, завжди є, та завжди буде. Біда лише в тому, що Його немає особисто для нас. Ми з вами осліпли.

Все наше життя, з його особливостями, його зрозумілими та дивними деталями, має свою ціль, має свою мету та пояснення. Воно повинно проходити не протиставленні, але навпаки – в максимальній співпраці з Богом. Людям узагалі таке не подобається. Вони хочуть самостійно приймати рішення. Навіть тоді, коли вони суперечать здоровому глузду. Здається, в такому випадку нам особливо важливо порушити Божі закони. Але ж ці Божі закони саме для того і становлені, щоб оберігати нас, щоб стояти на нашій сторожі, на сторожі наших інтересів – нашого душевного та фізичного здоров’я.

Чимало людей вважають, що Божі Заповіді – це перешкоди до нашого повноцінного життя та щастя. У дійсності все рівно навпаки – заповіді це той паркан, який оберігає нас від того, щоб ми не впали з прірви, не розбилися, не потонули. Господь знаючи те, що наші злі вчинки неминуче повернуться до нас, попереджує: не вбивай, не кради, не чужолож.  Всі ці накази та поради – допомагають нам жити та дарують повноцінне життя. Чисте сумління це багато більше насолода, за будь-яку насолоду, подаровану гріхом. Злодій тішиться вкраденим лише дуже малий час. А потім, якщо він уже не остаточно пропащий, у нього починаються докори сумління. Сила цих докорів ніколи не зрівняється із силою насолоди від того, що чужа річ тепер стала зберігатися в нього. Тому, людина змушена пристрастю знову йде красти, щоб поповнити кількість адреналіну чи інших речовин у своєму мозку. Але це принцип дії не лише злодійства. Це притаманно й більшості інших пристрастей, яким ми служимо. Люди часто думають при слові «залежість» лише про хімічну, медикаментозну залежіть людии. Насправді, тут треба говорити про будь-яку річ чи явище, які починають керувати нами. Це наш вид наркотику. Правда, він може відрізнятися своїм перебігом, інтенсивністю чи швидкістю, з якою він нас поглинає. В наркоманів, алкоголіків чи токсикоманів зміни в фізичному та духовному вимірі помітні більш явно. А ми можемо бути залежними від речей, які шкодять нам не так помітно: сон, телевізор, комп’ютер, фанатичний спорт, планшети та телефони. Скажімо я страждаю від комп’ютера – телевізор мені взагалі не цікавий.  У вас може бути щось своє. За таких умов людина перестає адекватно сприймати все те, що відбувається навколо неї та з нею самою.  Ось, чому такі Євангельські фрагменти нам особливо цінні. Тому, що вони повертають нас у потрібний ритм життя, в правильне русло, до тієї норми, до якої ми всі з вами маємо прагнути.
Правда, кожного на свій час. Ненадовго. Когось на годину. Когось – на кілька хвилин. Когось узагалі на кілька секунд. Щось почув, щось недочув, щось зрозумів, а щось і не зрозумів. Усе по наших можливостях і бажанні.

Також треба розуміти, що Бог завжди на нашому боці. Він завжди та в усіх випадках захищає наші інтереси. Ми часто називаємо Його Суддею, що безумовно – чиста правда. Але, говорячи світською мовою, треба сказати, що на Страшному суді  нашим нелицемірним суддею буде ми самі та наші вчинки, а Господь спробує побути нашим адвокатом, Він спробує нас захистити від панування наших пагубних звичок і пристрастей. Наш найбільший ворог – це ми самі. Скільки ми з вами зробили гріхів свідомих – добре розуміючи, що вони є гріхом. Знаємо, що це шкодить – все одно робимо. А скільки є таких вчинків, які ми перестаємо відчувати гріховними чи просто не знали, що це гидота в Божих очах!

Подумаєш, одним гріхом більше, одним менше! Зрештою, не один я так грішу – так всі грішать. Скільки в нас було таких випадків, коли ми себе оправдовуємо не вважаючи гріх за гріх лише тому, що так разом із нами, або трохи раніше за нас робив хтось інший. Але ж так не може бути! Від того, що закони порушуються, вони не перестають бути законами! Кара за переступ закону неминуче буде нас чекати.

А ще, варто пам’ятати, що від того, як ми ставимося до Божих законів і намірів вони не поміняються.  Ми все одно по них будемо міряти якість свого земного життя, і саме по них будемо давати звіт Богу за прожитий час. Скільки б ми не прожили, в яких би умовах не проходило наше життя, ми все одно будемо нести відповідь за те, що нам було доручено. Так само, як це було з працівниками з притчі. У них не було виправдань, що, мовляв, було дуже важко працювати. Більше того – їхні діяння були їх свідомим вибором. У них були всі умови для того, щоб добре працювати. Так, як кожна людина народжується в світ маючи можливості та весь необхідний потенціал для того, щоб максимально розкрити свої можливості та найкращі риси – фізичні, душевні, духовні. Тому, й очікує від нас Господь доброї праці на Його винограднику.

Подивіться на Пресвяту Богородицю, яка маючи такі самі можливості, як і ми з вами, стала чеснішою від Херувимів, і без порівняння славніша за Серафимів! Так, що там Бог, зі Своїми надіями на людей! Кожен із нас, у кого є діти, дуже добре пам’ятає, скільки надій та сподівань було в нас на них. Як ми віримо, що всі вони будуть мати добру долю, і швидше стануть президентами та директорами, ніж бомжами чи жебраками. Кожного разу ступаючи на весільний рушник люди думають, що їх шлюб буде вічним та ідеальним. Коли починає шукати роботу вірить, що існує робота її мрії, де все для неї. І тим більше, коли вона поступає на навчання в якийсь інститут чи університет то вірить, що там зможе набратись усіх необхідних знань і навичок, для подальшої професійної діяльності. А ще юнаки поступають у духовну семінарію чи академію сподіваючись, що їх життя буде особливим, таким, яке мало в кого було.  Але, найчастіше саме гріх – наш і чужий – заважає здійснитися цим планам і сподіванням. Гріхи плутають усі наші добрі задуми.

Тим не менше, ми завжди маємо пам’ятати про те, що б не сталювалося в нашому житті, чи проблеми та негаразди, чи щастя й радість – усе це пов’язано з промислом Божим, з Його турботою про нас та постійною присутністю в нашому житті.  У цьому, до речі, полягає один із важливих догматів нашої віри. З науки Церкви нам відомо, що Бог творив світ за кілька днів, а останній день написано, що Він спочив від праці рук своїх. Слово «спочив» означає зовсім не те, що він реально втомився та потребував часу на фізичне відновлення.  Слово «спочив» означає те, що Він перестав створювати те, чого раніше не існувало,  перестав створювати щось із нічого.  Господь присутній у нашому світі завжди й усюди. Не лише, приміром, на нашій молитві в храмі, де в святих Таїнстваї маємо Його найповнішу присутність.  Ми говоримо про Божу присутність і поза храмом. Після настання цього суботнього дня Господь не перестає працювати – опікуватися кожним із нас, направляючи нас на правдиву дорогу. А ще, Господь посилає нам свого Ангела-охоронця, який охороняє нас на всіх наших життєвих стежках.
Тому, будьмо вдячними Господу. Навчаймося помічати в найменших співпадіннях руку Божу. У невіруючих знаходиться надто багато співпадінь, яких неможливо пояснити. Натомість, у віруючих людей таке пояснення є, і воно цілком прозоре та зрозуміле.  Господь любить нас. Опікується нами та допомагає нам. Навіть у тому випадку, коли ми цього не можемо збагнути.
Тому, цінуймо це як лише можемо. Намагаймося цінувати кожну хвилину, проведену в молитві, а кожну молитву, проведену в храмі. Цінуймо кожну мить, у якій ми наближуємося до Бога, людей і самих себе.

Дякую вам за радість спільної молитви. Зараз ми ще помолимося з вами за упокій наших родичів і знайомих, яких уже немає з нами . Щоб Господь через посередництво нашої любові до них, з’єднав нас із ними в особливий, духовний спосіб. Бо наша жива любов до них є найкращим свідченням того, що існує життя навіть після фізичної смерті. Смерть це тимчасовий сон. Уже зовсім скоро ми побачимо всіх, хто відійшов від нас, а вони обов’язково подякують нам за наші молитви, за нашу живу пам'ять про них. Нам іноді здається, що ми з вами живими нікому не потрібні. Годі сподіватися, що про нас хтось згадає після смерті. Молячись за померлих люди виявляють свою любов, бо допомагають тим, хто вже не зможе їм віддячити в цьому світі.  І в цьому проявляється немовірна Божа мудрість, а наша розважливість та розуміння таких важливих речей. Слава Ісусу Христу!

Читати далі...

Про нашу духовну зрілість, два світи в державі та вибори без вибору

Коли лікарі хочуть дізнатися про те, чи добре дитина розвивається, чи її розум поспіває розвиватися разом із тілом,  то ставлять такий експеримент. Їй показують картинку, на якій маленька дівчинка зачіпляється за лавку чи дерево, падає та плаче. А далі дитину запитують: - А, як ти вважаєш, хто винен у тому, що ця маленька дівчинка впала та й плаче? Якщо дитина ще мала та недорозвинута, то вона обов’язково скаже, що винна лавка чи дерево. Якщо ж вона вже більш зріла, то добре розуміє, що ні лавка ні дерево не можуть посунути себе перед дівчинкою. Їх дівчинці потрібно обходити! Якщо діти це вже розуміють, то значить, що вони вже дозріли, а деяких із них уже можна брати до школи.

Щойно ми з вами читали такий важливий для християн акафіст, який має назву «Слава Богу за все». Чим він важливий? Тим, що повертає наші думки в правильне русло. Нам потрібно розуміти, що всі наші біди та проблеми, які нас упродовж життя знаходять, всі вони через нас самих.  Зазвичай, ми знаємо конкретних людей, які винні в наших проблемах. Ми знаємо всіх своїх ворогів і недоброзичливців. Знаємо тих, хто на нас чарує, хто нам робить шкоду, хто розпускає про нас недобрі чутки. А ось нині Господь хоче, щоб ми хоч трохи змінили свій напрямок думки. Цим акафістом і його прекрасними словами Він достукується до нашого серця показуючи, що в усіх наших бідах винні лише ми самі. Ні дерево, ні лавка за які ми шпортаємося в наших бідах і гріхах не винні. У всьому винні ми самі.

Навіть якщо ми часто не розуміємо цього, то маємо все одно пам’ятати, що своїми вчинками ми завжди наближаємо той чи інший результат.  Подивіться на такий приклад. У всі часи історії, коли починалися війни, то люди наповнювали храми й молили, щоб Господь швидше припинив братовбивство та пролиття крові  - непотрібне та незрозуміле нам. Звичайно, логіка війни на якомусь рівні зрозуміла – ми захищаємо свою землю від окупанта.  Але нові жертви кожного разу показують нам знову й знову, що люди не змінюються та не виносять для себе уроків із існуючої ситуації. Більшість нашого народу живе так, наче нічого не відбувається, наче війна стосується лише тих людей, яких із військкомату покликали на війну. І все.  Вони собі воюють, а ми собі можемо жити та розважатися так, як лише захочемо.

Звісно, немає нічого дивного в тому, що люди хочуть нормально жити та не хочуть думати про погане.  Але премудрий Соломон нагадує, що «є час розкидати каміння, а є час збирати, є час сміятися, а є час плакати...».

Якщо ми хочемо, щоб ця війна швидше закінчилася, наші храми повинні бути переповнені людьми. І не лише в неділі та свята, але й у будні. І щоб там ми молилися не формально, аби як, але від щирого серця принесли свої болі та страждання перед Його Престіл. Щоб показали, що ми вже змінюємося та хочемо стати іншими. Так, Господи, ми вже все зрозуміли про самих себе, й більше не хочемо бути такими. Ми засвоїли це урок і хочемо жити далі по-іншому, не переживаючи про те, що завтра нас знову почнуть бомбити, а ми - далі гинути.

Ну, а поки перед нами два паралельних, ніяк не пов’язаних між собою світи.  Для одних війна, біда, горе та страждання. Для інших – радість, дискотеки, бари, ол інклоюзів. Звичайно, не варто засуджувати тих, хто вже другий рік живе в неймовірній напрузі. Іноді так жити просто неможливо – треба хоч якось відволіктися. Але «розслаблятися» тим, хто й не думав «напружуватися» - як мінімум дивно.

Потрібно змінюватися усім. Я по собі знаю, що колись у мене було більше можливостей допомагати фронту грошами. Я залюбки ділився тим, що в мене було з нашими солдатиками. Але прийшов такий час, що змінився курс валют, і ми об’єктивно стали всі біднішими в чотири рази – бо був долар вісім, а зараз до тридцяти. Відчуваємо ми себе при цьому біднішими чи ні, але ми реально стали біднішими в кілька разів. А коли зарплату отримуємо не в доларах, це відчувається особливо. Гірше хіба тим, хто її взагалі не отримує. Відтак, те, що ми робимо для перемоги навряд чи можна назвати чимось суттєвим. Але це не означає, що ми повинні про них забути на нічого не робити взагалі! Якщо у нас немає коштів, то ми повинні допомагати своїм часом та волонтерською роботою. Я вже не говорю про те, що всі ми повинні молитися за те, щоб Господь Бог напоумив усіх нас. Усіх – нашу молодь у барах і на дискотеках, і наших пенсіонерів, які знову голосують за банду Януковича, яка прийшла в Раду змінивши свою назву з «Партії регіонів» на «Опозиційний блок». Що нас чекає? Які зміни? Та ніякі, бо до реально влади знову прийшли ті самі люди, що вже були! Нам усім потрібно більше розуму. За це треба молитися постійно та безперервно. Навіть ікона така є «Помноження розуму».

Церква дуже добре розуміє, що не всі люди розумні та не всі однаково можуть робити правильні висновки з побаченого та почутого. Все ж, як би там не було, мусимо жити з усякими людьми – розумними та нерозумними. Для когось ми самі дурні, для когось  - лише придурки.

Часом виглядає те, що більше шкоди нам робить зовсім не Путін, скільки ми самі, коли не хочемо думати. До речі, в кількох країнах світу існує правило, що участь у виборах можуть брати лише ті люди, які офіційно працюють та платять податки. Якщо ти не платиш податків, і нічого корисного не робиш для країни, то чому ти маєш визначати майбутнє цієї країни? Як на мене, це дуже здорова позиція.  А що було в нас? Молодь голосувати не пішла. Пішли лише старі та нездатні робити правильний вибір, пішли по партійній звичці чи тому, що їм просто не було чим вдома зайнятися. А вони пішли та обрали нам те, що стало ще гіршим, ніж було.

Але ж тільки подумаймо: наскільки це великий привілей і радість мати можливість обирати для себе владу! В росіян чи білорусів такого привілею вже давно немає. У них, звісно, вибори є, вони ходять та голосують, але вже давно нікого не обирають. Так і в Америці президента обирає не весь народ, а лише кілька людей. Там така система виборів, і люди з самого початку не будують ілюзій. У нас, в Україні досі є можливість обирати того, кого хочемо.  А нашим людям – все рівно. Вони з одного боку йдуть на майдани де готові померти, але коли потрібно зробити не менш важливий вибір і проявити своє розуміння ситуації -  на жаль, нам часто цього бракує.

Принаймні, ми з вами будемо молитися за все це. Неважливо – чи нас зараз троє чи тридцять троє. Господь Сам говорив: «Де двоє чи троє зберуться в Імя Моє, там і Я буду посеред них». Нас сьогодні четверо, а це означає, що Господь двічі міг би до нас прийти. Дякую вам за молитву. Нехай Господь поблагословить усіх нас. Слава Ісусу Христу!

Читати далі...

Про ознаки справжньої молитви, наше серце та вміння бути друзями

Сьогоднішнє Євангельське читання присвячені молитві. Воно навчало нас молитися. Дивна справа – скажуть ті, хто багато молиться, часто відвідує богослужіння, хто прочитав свій молитвослов від початку до кінця, а потім від кінця знову на початок. Іноді здається, що люди навчені з дитинства молитися, уміють це добре робити до самої своєї старості. Однак, нині нам Господь нагадує про те, що молитва устами та молитва серцем – це різні речі. Нам розповідається про те, що справжня молитва повинна мати певні ознаки.

Першою ознакою, звичайно, є наша віра, впевненість у тому, що Бог нас чує, хоче увійти в наше життя. Я б тут навіть ужив слово «втрутитися». Господь хоче втрутитися в наше життя, змінити там існуючий порядок речей та полагодити там усе поламане та пошкоджене гріхом. Він хоче втрутитися та допомогти нам у наших обставинах. І це при тому, що незалежно від того, чи розуміємо ми те, що нам потрібна допомога, чи не розуміємо цього. Отже, молячись ми з вірою просимо Бога змінити якісно існуючий стан речей та стати частиною нашого життя.

У цьому принципова різниця між віруючими та невіруючими людьми. Невіруючі живуть так, наче нічого цього немає: немає ні Бога, ні бісів, ні гріха, ні благодаті. Живеш собі, як знаєш. З ранку до вечора, а з вечора до ранку. І так – день за днем по колу, все життя, поки все це не закінчиться могилкою два на півтора метри. І все. Скільки жив собі, мав завжди мрії та сподівання, цілі, заради яких вважав варто жити. Але хіба є сенс у тому житті, в якому  день «аби до вечора»? Ні, звичайно. Це безглуздя. І це розуміють усі. Навіть атеїсти. І саме тому вони не вірять у Бога, що знаючи все це потрібно змінюватися, а вони цього не хочуть. Вони не хочуть пускати в його життя. А ми – хочемо та просимо про це. І це – перша ознака нашої правильної молитви. Знаємо, що Він нас чує та хоче вислухати.

Із іншого боку, не треба забувати, що Бог нас чує навіть коли ми не молимося. Він – Всезнаючий. Він знає все що з нами було, є та буде. Тому, в цьому сенсі, Йому зовсім не потрібно ще раз розповідати про те, що ми хочемо чи про що мріємо, чи що лежить у нас на серці. Він і так про все це знає. Йому, очевидно, відомо про нас таке, що ми самі про себе не знаємо. Тож, єдине що від нас потрібно – щоб ми збагнули це та вийшли Йому на зустріч, зробили всього лиш кілька кроків для зустрічі з Ним. Він уже вийшов нам на зустріч – від нас очікується наш особистий вибір, який і є, власне, вірою. Віра – це наша особиста реакція на те, що Бог існує та хоче нам допомагати – наповнити наше життя сенсом. Це менше частина дороги, але її нам потрібно пройти самостійно та свідомо.

Іноді ми молимося за людей, які самі за себе зовсім не моляться. Із одного боку це їм, звичайно, допомагає – бо це хоч і невелика, але благодать на них спочиває все одно. Але з іншого – проти їх волі не те що ми, але й Сам Господь не може нічого вдіяти. Якщо сама людина не дбає про своє спасіння не від слабкості, а від гордині, то сподіватися на надзвичайний результат було б дуже наївно. Матері моляться за своїх дітей, а ті по барах і дискотеках розважаються. Чи поможе така молитва цій дитині? Не знаю. Знаю точно, що допоможе самій матері. Але, щоб молитва почала працювати в житті інших людей – їм потрібно почати змінюватися хоча б на йоту.

Друга умова доброї молитви – це наша віра в те, що для Бога немає нічого неможливого. Іноді Господь ставить нас у такі умови, з яких здавалося б немає ніякого виходу. Ні з точки зору фізики, здорового глузду чи зі звичайного прагматизму може здаватися, що виходу немає. Але Господь нас нині навчає, що достатньо віри величиною гірчичне зерня, цього  буде достатньо, щоб пересувати гори. Чуєте, гора може перейти з місця на місце для людини, яка має віру! Нам із вами, як прихованих матеріалістів, це звичайно не зрозуміло. Ми й дійсно з вами не мали радості бачити випадку, коли гори вмить змінювали своє географічне положення. Тому, Христос нам і нагадує, що навіть така річ можлива. А не бачили ми цього тому, що в нас мала віра. Ми не пускаємо Христа діяти в своєму житті та не віримо Йому. Так, ми знаємо, що Він колись приходив на землю, щоб врятувати від гріха та смерті людей, що розіп’явся та воскрес.

Але, що всі ці згадані події мають безпосереднє відношення до нас та нашого майбутнього – це ще треба подумати. Нам складно прийняти любов Божу, яка багато більша за нашу власну любов до себе, і тим більше до Нього. Нам складно повірити в те, що Бог зацікавлений у нашому спасінні. Що це Його свята воля. Його воля є на наше обожнення та преображення. На те, що ми нарешті стали повноцінними людьми. Поки ми грішимо – ми не повноцінні люди. А дехто з нас уже й на людей мало чим схожий, через велику кількість гріхів.

Тому, Господь нині ще раз нам нагадує про те, що коли матимемо віру в зернятко гірчичне, то зможемо переставляти гори.  Звичайно, Спасителю немає ніякого сенсу давати нам такі можливості лише для того, щоб у своєму житті ми лиш тим і займалися, що фізично переставляли гори. Натомість, Він хоче щоб ми твердо знали, що в нашому житті немає таких складних обставин, із яких ми б не змогли з християнською гідністю вийти – із благодаттю, честю, гідністю та вдячністю Богу.  

Ми вже згадали, що молитися можна устами, коли ми просто читаємо з книжки чужі слова. Але Бог хоче того, щоб ми молилися ще й серцем. І для цього наше серце повинне бути приготовленим. Однією з умово того, що Господь нас почує (тобто не лише сприйме створені нами децибели та коливання звуку в повітрі), але вислухав наші молитви та задовольнив наші прохання є готовність такої співпраці нашого серця. І одним із способів такої підготовки серця, про який ми чули в Святому Писанні, це є наша здатність і бажання прощати тих людей, які нас чимось образили, ставляться до нас несправедливо, чи в певних обставинах повелися з нами нечесно, погано, жорстоко.

І ось, Господь нам каже, що до того часу, поки ми не навчимося правильно сприймати таких людей,  до того часу наше серце не буде тим органом, яке здатне добре молитися.  Ми з вами чудово розуміємо, що та людина, яка ходить з милицями через хвору ногу не зможе приймати участь у змаганнях, поки не вилікується. Так і людина з гіпсом – коли в неї не згинається нога, то вона бігти не зможе. Так наше серце не може звершувати доброї молитви, допоки в ньому живе злоба, гнів і ненависть до інших. Та й чимало інших гріхів, які ми чинимо стосовно своїх ближніх.

А подивиться наскільки ми заздрісні. Люди заздрять не лише чужому добру, але чужому злу! Є різні ситуації, де людина може проявити себе в повній мірі. Якщо хтось із вас читає ранішнє чи вечірнє правило то міг застановитися над словами, в яких святий просить Бога прощення за то, що «побачив доброту іншого, і нею був уязвленний».  Людина може бути враженою тим, що хтось кращий за неї. Коли хтось звершить гріх, то ми ще якось терпимо чи сміємося з цього. Але вже коли хтось проявив свої кращі риси, нам зі спокійним серцем дуже часто витерпіти це буває не під силу.

Тому, в народі часто можна почути, що не той друг, який розділяє твоє горе, але той, який зможе розділити твою радість. Це зовсім інший внутрішній стан і зовсім інша людина. Ми заздримо добру інших людей, їхньому багатству, славі чи нагородам. Отже, над цим нам також потрібно працювати, щоб залишатися християнами. А нинішнє Євангеліє стане для нас ще одним невеликим уроком і поштовхом, для виправлення власного життя тим, хто хоче справді молитися. Не просто читати з молитовника чужі слова та мавпувати чужий духовний досвід, який далекий від особистого досвіду.  Не просто приміряти на себе чужий одяг. Не просто повторювати за святими та великими подвижниками ті слова, які нам поки недоступні.  А треба це визнати! У молитвах святих людей існує безліч слів, які ніколи не стануть нашими!

Як я часто згадую святого Макарія Великого, який просив у Бога прощення гріхів, бо «ніколи не зробив нічого доброго».  А хіба хтось із нас дійсно може чесно, поклавши руку на серце сказати, що ніколи не сотворив нічого доброго?  Та кожен із нас має такий список своїх добрих справ, що досі дивуєшся чому нас ще не канонізували за життя! Із такими думками ми проходимо до храму не за покаянням та очищенням, але за нагородами! І, бажано – сторицею. – Господи, ти ж добре знаєш те, що я постив і читав акафіст! А хіба ти забув, Боже, що моя сусідка не постить і не молиться, а я молюся? Так, що вибачай, але я хочу медальки!

Святі Отці мали зовсім інших погляд на свою діяльність та зовсім по іншому її оцінювали. Навіть написано, що святі оплакували свої чесноти, добрі справи так, як оплакують люди свої гріхи.  Оплакувати свої добрі справи, як гріхи може лише дуже досконала людина. На превеликий жаль ми з вами зовсім не такі, але, принаймні, маємо знати про цей ідеал, до якого всіляко маємо прагнути. І це правда, що кожна наша добра справа може бути викликана не бажанням зблизитися з Богом, виконуючи Його волю, а щоб про нас добре думали та добре говорили люди. Щоб нас похвалили, нам заплатили чи дали грамоту. А ще, для того, щоб нас хвалила наша обдурена совість. Але від того, що людина сама себе хвалить – вона впадає в гординю та гине. І хоча вона молиться, це їй зовсім не допомагає. Саме про це Господь у іншому місці Писання навчає кажучи, що: «Не кожен, хто каже Господи, Господи, увійде до Царства Небесного».  Вони начебто роблять все, як треба, і навіть моляться, але все одно – у них великі проблеми в духовному житті. Чому? Тому, що вони не живуть так, як каже Господь і не мають внутрішнього налаштування, яке б відповідало зовнішній поведінці.

Отже, нехай нинішній коротенький Євангельський фрагмент, у якому було буквально три речення, змінить кожного з нас у ту міру, в яку може змінити.

Дякую всім вам за молитву, дякую за те, що знайшли можливість у будній день прийти до нашого храму та прикрасити його своїм співом і присутністю. Нехай Господь Бог усім допомагає і благословляє. Слава Ісусу Христу!

Читати далі...