Всечесні отці, дорогі браття та сестри! Найперше, сердечно вітаю вас із великим нашим святом – святом Покрова Пресвятої Богородиці. Цей день – день коли ми згадуємо особливу любов Пречистої Діви Марії до кожного з нас.
Знаєте, у психології, психотерапії є одне таке правило. Якщо ми хочемо комусь поспівчувати, в жодному випадку не можна казати тій людині слова, типу, «я тебе дуже добре розумію», «я розумію, як тобі боляче». Сучасна наука дійшла до розуміння того, що жодна людина не може відчути в повній мірі біль іншого. Навіть, якщо мова йде про когось, із наших родичів: дітей, батьків, наших подружніх партнерів – дружин або чоловіків. Ми не знаємо та не можемо знати, що відбувається всередині в людини. Ми не знаємо наскільки для інших людей є радісні події, а наскільки сумними – сумні. Часто, ми навіть не можемо здогадатися, наскільки болючим може бути для людини її біль.
Тому, говорити людині слова про те, що ми розуміємо її в стражданнях і горі - це, як мінімум, нечесно та несправедливо стосовно неї. Ніхто з людей ніколи не дізнається, що відбувається в глибині нашого серця. Усвідомлюючи цей прикрий факт, чимало з нас можуть ще більше страждати та падати у відчай. Як це так можливо, що ми, серед безлічі людей на землі, не можемо знайти того, хто б нас почув у момент горя та скорботи. Навіщо ж тоді взагалі жити на землі, якщо все так сумно? Дійсно, серед людей дуже мало знайдеться таких, які були б здатні та мали бажання цілком розділити з нами наше горе, навіть якусь його невелику частинку. Але, як християни, як люди віруючі, як ті люди, які мають надію в Бога, ми не можемо через падати у відчай. Ми ж з вами знаємо, що в найважчі моменти нашого життя з нами залишається Господь і Бог наш Ісус Христос і Його Мати – Пречиста Діва Марія.
А нині, в це велике свято церковного календаря, ми згадуємо про те, що ми не самотні. Ми згадуємо те, що існує Та, яка знає про всі наші хвороби. Та, яка бачить наші немочі та хоче допомогти нам. Люди не можуть цього зробити, але це може Діва Марія, Яка нині покриває святим своїм омофором кожну віруючу душу. Кожне зболене серце. Кожен православний храм. Всю нашу землю та Україну. Галичину та Волинь, Крим і Донбас. Усюди з нами є Діва Марія, всюди вона за нас заступається та подає все те, що потрібно нам для спасіння душі та тіла. Як часто ми приходимо до Бога та просимо в Нього тих речей, які не мають жодного стосунку до вічності. Багато частіше ми просимо навпаки – тих речей, які нам шкодять і тут, зараз, і там будуть шкодити, після нашого тілесного спочинку. Просимо в Господа багато грошей, доброго становища в суспільстві, хочемо, щоб люди нас любили та поважали, навіть якщо ми цього не варті. Або, особливо тоді, коли ми не варті. Усі ми хочемо та просимо все те, що з нашою смертю припиняється, або перестає мати будь-яку цінність. Все це перестає існувати. Його більше немає. Зникає наче дим.
Натомість, ми з вами частіше повинні пригадувати собі, а найперше – під час молитви, про ті вічні цінності, заради яких і живемо на землі. Ми говоримо про спасіння душі, зцілення нашого болючого та зраненого гріхами серця. Чим наше серце можна зранити? Хіба лише тим, що нас ображає хтось інший? Ні! Наше серце найбільше зранюється тоді, коли ми знаючи, що той чи інший вчинок є гріхом все одного, цілком свідомо, його чинимо. Якби лиш у людей була біда – ті гріхи, які вони роблять несвідомо. Зробили щось, не знаючи чи то не розуміючи, то такий вчинок є гріхом. Маємо велику надію, що Господь буде судити за такі вчинки за іншими критеріями. Але, на превеликий жаль, більшість із нас занечищують свою душу, чинять все нові та нові гріхи цілком свідомо. Ми знаємо, що не можна чогось робити – але все одно робимо. Ми знаємо, що не лише погані вчинки будуть свідчити проти нас на Страшному суді Божому. Проти нас навіть будуть свідчити наші думки, мрії та наміри. Те, що ми не здійснили, але дуже хочемо здійснити. Людина наче ще не втілила гріх, але в серці він уже живе та харчується нашими слабостями. Його ще немає начебто, але людина вже відчула від нього гріховну насолоду.
Найтиповішим прикладом цього, прикладом, із яким ми щодня з вами зустрічаємось, це приклад успішності супермаркетів. Людина, яка зайшла до такого магазину, зняла з полиці цікавий їй товар, у ту ж мить відчуває його своїм. Їй вже неймовірно важко його позбутися, знову поставити на місце. Багато простіше просто за нього заплатити, якщо є гроші. Або вкрасти, якщо немає грошей. Цей момент дуже легко використовують ті люди, які хочуть нам щось продати. Так само діє і диявол, який спокушає нас тими речами, які нам ще не належать. Речей ще немає, але він вже дає нам відчути частину тієї насолоди, яку ми можемо мати, коли їх отримаємо. Тому, серед нас так багато злодіїв. Або тих, хто готові ними стати при першій кращій нагоді. Але ж біда наша не тільки в злодійстві. Справа не лише в матеріальних речах. Найгірше те, що ми майже не приділяємо уваги своєму духовному розвитку. Святе Писання не раз нам нагадує, що християнин повинен: противитися злу та чинити добро. Те, що людина не робить гріха (якщо таке взагалі можливо), зовсім не говорить, що вона праведна. Для того, щоб стати праведним, потрібно не лише уникати гріха, але й робити добро. У іншому випадку, наша ціна, як християн, дорівнює нулю. А якщо й не нулю, то не більше одинички, якщо ми при цьому намагаємося хоча б якось сторонитися зла.
Нині, у цей святий для кожного з нас день, ми зібралися разом у храмі для того, щоб ще раз пригадати собі навіщо ми живемо на цьому світі. Ми зібралися пригадати, що як би складно нам не було, на нашій життєвій дорозі завжди залишається Пречиста Діва Марія, Яка бачить наше часто непросте життя, бачить умови, в яких ми живемо. А головне, це Вона, як ніхто інших бачить наші проблеми та страждання, це Вона знає, як нам допомогти та хоче це зробити. Більшість із нас живуть і не згадують про це. Ми більше надіємось на важливих людей, сподіваємось на гроші, на знайомства, сподіваємось, що нами хтось поопікається у важку хвилину. І тільки коли в людини вже нічого не виходить із того, на що вона надіялася, от тільки тоді вона згадує про Бога! Але ж Бог і Пречиста Діва Марія такого не хочуть! Хіба комусь із нас потрібні були б такі друзі, які приходять до нас тільки тоді, коли хочуть щось у нас просити, позичити чи якось нас використати? Безперечно, таких друзів нам не потрібно! Ми б і не рахували таких людей за друзів, якщо такі люди є біля нас!
А тепер подивімося, чи не так ставимося ми до свого Господа, Богородиці та всіх святих? Ми ж до них приходимо лише тоді, коли в нас виникають якісь потреби. Звісно, це правильно та дуже добре приходити до Бога та Церкви й просити тут зцілення, допомоги та оздоровлення. Православна Церква, взагалі, існує лише заради цього. Але при цьому нам треба розуміти, що для того, щоб наше прохання було вислухане, Господь повинен бачити, повинен знати, що ми – Його. Що ми належимо до Його Тіла – святої Церкви, та живемо Її принципами. Господь повинен бачити, що ми Його діти та не відцурались Його. Багато людей вважають себе християнами тільки тому, що ходять до християнського храму. Звичайно, ходити до храму потрібно. І навіть більше. Ми знаємо, що людина без участі у святих Таїнствах спастися нині не може. Людина, яка не сповідається та не причащається, а тим більше – яка не є охрещеною, яка б добра не була, в повноту Царства Божого не увійде. Так сказав Господь, а не священики. Сама прекрасна людина без Церкви залишається язичником. А їм, як ми знаємо, зовсім не місце в Божому Царстві.
Отже, всім нам потрібно пожвавити своє церковне життя, пам’ятаючи, що воно не зупиняється після того, як ми вийдемо за поріг храму. Навпаки! Воно там продовжується, то продовжується у більшій степені! Ми повинні жити так, щоб це світло, яке ми здобули під час богослужінь і Таїнств, засвітило та зігріло серця всіх тих людей, які нас оточують. Коли жив святитель Василій Великий, йому приходилося часто сперечатися з язичниками. І от у нього був один дуже сильний аргумент, на який йому ніхто нічого не міг відповісти. Він не раз повторював: християн видно у натовпі навіть неозброєним оком. Їх видно серед усіх, бо вони кращі за всіх. А на це язичники не мали що сказати, бо це була правда: віруючі в Христа люди у всьому перевершували ідолопоклонників: в одежі, манерах, словах і вчинках. А нині, хіба можна зрозуміти, хто у натовпі християнин, а хто не християнин? Напевне, що ні! На жаль не можна.
Ми ототожнюємо свої стосунки з Богом із власним храмовим життям. Це правильно і неправильно водночас. Цього недостатньо. Недостатньо автоматично без душі приходити до храму, щоб повертатися з нього перетворюватися на домашніх тиранів, поганих сусідів, жорстоких начальників, нечесних подружніх партнерів, злих учителів або невдячних учнів. Все це визначає якість наших стосунків із Богом. Не варто себе обманювати. Всі ці речі водночас і визначають нашу долю у вічності. Бог любить нас усіх. І навіть Сам Себе називає Любов’ю. І, власне, саме тому посилає нам Свою Матір – Діву Марію, щоб та була з нами у найскладніші моменти нашого життя та всіляко допомагала нам. Але правда життя нам показує інше. Всі ми добре знаємо, що одна мама з легкістю зможе доглянути навіть десять дітей. Але як часто буває, що ці десять дітей виростуть, і не зможуть добре по опікуватися однією мамою. Своєю рідною мамою!
Точно так само відбувається в нашому духовному житті. Пречиста Діва Марія опікується кожним із нас від найпершого нашого подиху та найпершого нашого кроку. Ми ж виростаючи, забуваємо про це, ми перестаємо бути вдячними Богородиці за те, що охороняє нас і допомагає нам. Багато в нашому житті стається випадків, які ми списуємо на випадковість, співпадіння. Ми кажемо, що в тому чи іншому випадку нам просто пощастило, повезло, посміхнулася фортуна. Логічно, що так можуть думати атеїсти та безбожники, які не вірять у Бога та Покров Пресвятої Богородиці! Але для нас, християн, це ще одна нагода подумати над своїм життям і тим, що для нас зробив Господь. І чи взагалі ми знайдемо в собі сили визнати, що в нашому житті була явно присутньою Рука Божа! Як часто Господь робить нам, грішним і невдячним, добро? Постійно! Скільки разів Він посилав для нас Ангелів і Саму Діву Марію, щоби втрутилися в наше життя та витягнула нас із таких ситуацій, із таких проблем, що одним людським розумом і власними силами жоден із нас упоратися б не зміг!
Але Господь нас любить, і так як колись у притчі виходив Батько назустріч блудному сину, так і кожному з нас, кожного разу Він виходить назустріч для того, щоб врятувати, оживити та допомогти. Спасіння людини в творах святих отців описується грецьким словом «синергія» - тобто «співпраця». Уявіть собі, як двоє людей тримаючись за руки намагаються перейти вузеньку кладочку. Для того, щоб вони не впали додолу, їм потрібно міцно триматися один за одного, але разом із тим – максимально відчувати один одного. Точно так само Господь хоче турботливо перевести нас кладочкою нашого життя від пекла, в якому ми перебуваємо з вами сьогодні, до того раю, який Він нам обіцяв і приготував. На жаль, самі люди пройти тією вузькою стежиною не можуть.
Правда полягає в тому, що Бог нині вже свою частину праці звершив на Голгофі. Він із Хрестом піднявся туди для того, щоб померти замість кожного з нас. Боже милосердя явило нам надмір Христивої роботи заради нас і нашого спасіння. Ми вже бачимо, як воно є насправді. І тепер лише від кожного з нас особисто залежить результат цієї справи. Як ми будемо реагувати, якою буде наша реакція, коли ми дивитимемося на хрест Христів. Нині Господь посилає нам своїх служителів – єпископів, священиків. Господь будує для нас на кожному кроці храми. Господь умудряє сліпців писати та розповсюджувати літературу та читати спадщину Святих Отців. Пригадайте, що колись за одну Біблію в домі могли вислати на Сибір чи стратити на місці, без суду та слідства.
Колись люди були спрагнені Слова Божого – вчили його на пам’ять. А, що стало з нами тепер? Чи ми дійсно використовуємо всі наявні в нас можливості, щоб більше пізнати Христа? Що ми робимо для того, щоб частіше помічати руки Богородиці в нашому житті? Невдячність і черствість – наші найбільші гріхи сьогодні. Але, мова не лише про невдячність стосовно Бога. Це ж саме стосується і нашого відношення до людей: до рідних батьків, до вчителів, священиків, тих людей, які нами опікувалися від нашої юності. Коли ж ми вже стали старшими, нам варто бути більш милостивими та вдячними нашим дітям. Які терплять нас, наскільки їм хватає розуму та сил. Які намагаються бути з нами та допомагати нам, не дивлячись на всі наші старечі дивацтва. Невдячність і черствість до ближніх – ось, що нині губить кожного з нас.
Особливо згубними ці пристрасті є тепер, коли на сході нашої країни триває військове протистояння. Хлопці сплять на холодній, сирій землі. А нам, перебігти з дому до магазину, кажемо, що ми вже померзли. А вони живуть там місяцями. Чим вдячні ми їм за це? Знаєте, наша вдячність має бути реалізована не лише тим, що ми будемо збирати та передавати їм продукти, чи щось таке. Найперше кожен із нас повинен, незалежно від фінансових можливостей, постійно молитися за них. Вони стоять там заради нас і замість нас. І це при тому, що відомі численні випадки дезертирства. Чоловіки, наша сильна стать, не хочуть йти до війська, втікають. Але навіть у таких умовах – умовах відкритої війни – знаходяться захісники, які не бояться, а беруть зброю в руки і готові навіть померти за Україну, за нас і наше майбутнє.
Указом Президента України, нинішній день уперше визначено вважати Днем українського війська. Відтак, святкуючи Покрову, ми святкуємо і церковне, і державне свято. Тому, кожного разу берімо на себе подвиг – згадувати тих солдатів, які не жаліючи свого життя, покинули родини, своїх матерів і батьків, дружин і дітей, для того, щоб досягнути нашому роду щастя на землі. А ми в вами саме завдяки цим солдатикам можемо спокійно молитися та навіть хтось з нас і не думає, що в Україні йде війна, що кожен день умирають люди. Але не тільки вороги, але й цілком невинні – такі, як ми з вами. Щоб не помічати цього потрібно бути або повним дурнем, або мати цілком черстве, закам’яніле серце. Правда, ще можна не помічати війни, будучи свідомим ворогом України та Правди.
Маємо молитися за наших воїнів, і зробити цю молитву частиною свого щоденного молитовного правила за кожного нашого солдата, який стоїть на передовій. Але не тільки за тих, хто воюють, але й тих, хто лише покликаний на службу. Ми маємо огорнути їх своєю любов’ю, повагою та співчутливістю, молитвою та пам’яттю. Тим, які живі – просити Бога здоровя та міцності духу. Щоб вони повернулися скоро до нас з перемогою, здоровими та щасливими. А тим, яких вже на жаль, немає серед нас – просімо Царства Божого та доброї долі у вічності. Хоча я вірю, що вони там, на Небесах не перестають захищати нас від ворогів видимих і невидимих. Наша молитва за воїнів потрібна не лише їм, але й нам. Війна закінчиться тільки тоді, коли зробить нас кращими. І коли війна триває, а ми не змінюємося на краще, залишаємося такими з байдужими, якими ми були до початку військових протистоянь - годі мріяти про її швидкий фінал. Війна буде тривати. Ми зустрілися з надзвичайно жорстоким, цинічним і безбожним ворогом, у якого найбільша армія на континенті. Там найдешевша ціна людського життя. Там не існує жодних моральних, і тим більш – релігійних принципів. Відтак, воювати з таким ворогом, дійсно, величезне випробування.
Ми, українці, нині згадуючи про звитяги та славні подвиги наших козаків, вояків ОУН-УПА, січових стрільців і всіх інших наших захисників і визволителів, будемо тримати в свідомості істину, що жодна по-справжньому цінна річ не може бути отримана нами просто так, падаючи з неба. Будемо молитися, щоб Пречиста Діва Марія покривала всіх нас своїм покровом, кожного з нас тут присутніх і відсутніх. Кожну нашу українську оселю, кожну матір, кожного батька і кожну дитинку. Будемо молитися з усіма, і за всіх. Тому, принагідно я хочу нагадати, що сьогодні в нашому храмі о п’ятій годині буде читатися акафіст до Пресвятої Богородиці в день Її свята. Багато людей сумніваються, йти їм чи не йти на службу, міркуючи, що коли ніхто з людей не прийде, то й служби не буде. Я щиро запрошую всіх вас запевняючи, що навіть якщо буде одна людина – ми все одно будемо з нею молитися.
Заохочую кожного: давайте кожен прийде помолиться за свої невирішені проблеми, за своїх батьків або дітей, за свою родину. За тих людей, які кожен із нас має в своїх помислах. Це дуже важливо. Тільки тоді, коли людина молиться, її можна назвати людиною. Ми ж люди не тому, що їмо, спимо та розмножуємося. Все це роблять і нерозумні тварини. Ми маємо багато перевершити їх, своїм живим союзом із Богом-Творцем. Нехай Господь Бог і Пречиста Діва Марія врозумляють і зміцнюють нас на цьому шляху та подають все те, що нам потрібно для життя та спасіння у вічності. Пресвятая Богородице, просвіти нас світлом Сина Твого! Амінь.
Тому, говорити людині слова про те, що ми розуміємо її в стражданнях і горі - це, як мінімум, нечесно та несправедливо стосовно неї. Ніхто з людей ніколи не дізнається, що відбувається в глибині нашого серця. Усвідомлюючи цей прикрий факт, чимало з нас можуть ще більше страждати та падати у відчай. Як це так можливо, що ми, серед безлічі людей на землі, не можемо знайти того, хто б нас почув у момент горя та скорботи. Навіщо ж тоді взагалі жити на землі, якщо все так сумно? Дійсно, серед людей дуже мало знайдеться таких, які були б здатні та мали бажання цілком розділити з нами наше горе, навіть якусь його невелику частинку. Але, як християни, як люди віруючі, як ті люди, які мають надію в Бога, ми не можемо через падати у відчай. Ми ж з вами знаємо, що в найважчі моменти нашого життя з нами залишається Господь і Бог наш Ісус Христос і Його Мати – Пречиста Діва Марія.
А нині, в це велике свято церковного календаря, ми згадуємо про те, що ми не самотні. Ми згадуємо те, що існує Та, яка знає про всі наші хвороби. Та, яка бачить наші немочі та хоче допомогти нам. Люди не можуть цього зробити, але це може Діва Марія, Яка нині покриває святим своїм омофором кожну віруючу душу. Кожне зболене серце. Кожен православний храм. Всю нашу землю та Україну. Галичину та Волинь, Крим і Донбас. Усюди з нами є Діва Марія, всюди вона за нас заступається та подає все те, що потрібно нам для спасіння душі та тіла. Як часто ми приходимо до Бога та просимо в Нього тих речей, які не мають жодного стосунку до вічності. Багато частіше ми просимо навпаки – тих речей, які нам шкодять і тут, зараз, і там будуть шкодити, після нашого тілесного спочинку. Просимо в Господа багато грошей, доброго становища в суспільстві, хочемо, щоб люди нас любили та поважали, навіть якщо ми цього не варті. Або, особливо тоді, коли ми не варті. Усі ми хочемо та просимо все те, що з нашою смертю припиняється, або перестає мати будь-яку цінність. Все це перестає існувати. Його більше немає. Зникає наче дим.
Натомість, ми з вами частіше повинні пригадувати собі, а найперше – під час молитви, про ті вічні цінності, заради яких і живемо на землі. Ми говоримо про спасіння душі, зцілення нашого болючого та зраненого гріхами серця. Чим наше серце можна зранити? Хіба лише тим, що нас ображає хтось інший? Ні! Наше серце найбільше зранюється тоді, коли ми знаючи, що той чи інший вчинок є гріхом все одного, цілком свідомо, його чинимо. Якби лиш у людей була біда – ті гріхи, які вони роблять несвідомо. Зробили щось, не знаючи чи то не розуміючи, то такий вчинок є гріхом. Маємо велику надію, що Господь буде судити за такі вчинки за іншими критеріями. Але, на превеликий жаль, більшість із нас занечищують свою душу, чинять все нові та нові гріхи цілком свідомо. Ми знаємо, що не можна чогось робити – але все одно робимо. Ми знаємо, що не лише погані вчинки будуть свідчити проти нас на Страшному суді Божому. Проти нас навіть будуть свідчити наші думки, мрії та наміри. Те, що ми не здійснили, але дуже хочемо здійснити. Людина наче ще не втілила гріх, але в серці він уже живе та харчується нашими слабостями. Його ще немає начебто, але людина вже відчула від нього гріховну насолоду.
Найтиповішим прикладом цього, прикладом, із яким ми щодня з вами зустрічаємось, це приклад успішності супермаркетів. Людина, яка зайшла до такого магазину, зняла з полиці цікавий їй товар, у ту ж мить відчуває його своїм. Їй вже неймовірно важко його позбутися, знову поставити на місце. Багато простіше просто за нього заплатити, якщо є гроші. Або вкрасти, якщо немає грошей. Цей момент дуже легко використовують ті люди, які хочуть нам щось продати. Так само діє і диявол, який спокушає нас тими речами, які нам ще не належать. Речей ще немає, але він вже дає нам відчути частину тієї насолоди, яку ми можемо мати, коли їх отримаємо. Тому, серед нас так багато злодіїв. Або тих, хто готові ними стати при першій кращій нагоді. Але ж біда наша не тільки в злодійстві. Справа не лише в матеріальних речах. Найгірше те, що ми майже не приділяємо уваги своєму духовному розвитку. Святе Писання не раз нам нагадує, що християнин повинен: противитися злу та чинити добро. Те, що людина не робить гріха (якщо таке взагалі можливо), зовсім не говорить, що вона праведна. Для того, щоб стати праведним, потрібно не лише уникати гріха, але й робити добро. У іншому випадку, наша ціна, як християн, дорівнює нулю. А якщо й не нулю, то не більше одинички, якщо ми при цьому намагаємося хоча б якось сторонитися зла.
Нині, у цей святий для кожного з нас день, ми зібралися разом у храмі для того, щоб ще раз пригадати собі навіщо ми живемо на цьому світі. Ми зібралися пригадати, що як би складно нам не було, на нашій життєвій дорозі завжди залишається Пречиста Діва Марія, Яка бачить наше часто непросте життя, бачить умови, в яких ми живемо. А головне, це Вона, як ніхто інших бачить наші проблеми та страждання, це Вона знає, як нам допомогти та хоче це зробити. Більшість із нас живуть і не згадують про це. Ми більше надіємось на важливих людей, сподіваємось на гроші, на знайомства, сподіваємось, що нами хтось поопікається у важку хвилину. І тільки коли в людини вже нічого не виходить із того, на що вона надіялася, от тільки тоді вона згадує про Бога! Але ж Бог і Пречиста Діва Марія такого не хочуть! Хіба комусь із нас потрібні були б такі друзі, які приходять до нас тільки тоді, коли хочуть щось у нас просити, позичити чи якось нас використати? Безперечно, таких друзів нам не потрібно! Ми б і не рахували таких людей за друзів, якщо такі люди є біля нас!
А тепер подивімося, чи не так ставимося ми до свого Господа, Богородиці та всіх святих? Ми ж до них приходимо лише тоді, коли в нас виникають якісь потреби. Звісно, це правильно та дуже добре приходити до Бога та Церкви й просити тут зцілення, допомоги та оздоровлення. Православна Церква, взагалі, існує лише заради цього. Але при цьому нам треба розуміти, що для того, щоб наше прохання було вислухане, Господь повинен бачити, повинен знати, що ми – Його. Що ми належимо до Його Тіла – святої Церкви, та живемо Її принципами. Господь повинен бачити, що ми Його діти та не відцурались Його. Багато людей вважають себе християнами тільки тому, що ходять до християнського храму. Звичайно, ходити до храму потрібно. І навіть більше. Ми знаємо, що людина без участі у святих Таїнствах спастися нині не може. Людина, яка не сповідається та не причащається, а тим більше – яка не є охрещеною, яка б добра не була, в повноту Царства Божого не увійде. Так сказав Господь, а не священики. Сама прекрасна людина без Церкви залишається язичником. А їм, як ми знаємо, зовсім не місце в Божому Царстві.
Отже, всім нам потрібно пожвавити своє церковне життя, пам’ятаючи, що воно не зупиняється після того, як ми вийдемо за поріг храму. Навпаки! Воно там продовжується, то продовжується у більшій степені! Ми повинні жити так, щоб це світло, яке ми здобули під час богослужінь і Таїнств, засвітило та зігріло серця всіх тих людей, які нас оточують. Коли жив святитель Василій Великий, йому приходилося часто сперечатися з язичниками. І от у нього був один дуже сильний аргумент, на який йому ніхто нічого не міг відповісти. Він не раз повторював: християн видно у натовпі навіть неозброєним оком. Їх видно серед усіх, бо вони кращі за всіх. А на це язичники не мали що сказати, бо це була правда: віруючі в Христа люди у всьому перевершували ідолопоклонників: в одежі, манерах, словах і вчинках. А нині, хіба можна зрозуміти, хто у натовпі християнин, а хто не християнин? Напевне, що ні! На жаль не можна.
Ми ототожнюємо свої стосунки з Богом із власним храмовим життям. Це правильно і неправильно водночас. Цього недостатньо. Недостатньо автоматично без душі приходити до храму, щоб повертатися з нього перетворюватися на домашніх тиранів, поганих сусідів, жорстоких начальників, нечесних подружніх партнерів, злих учителів або невдячних учнів. Все це визначає якість наших стосунків із Богом. Не варто себе обманювати. Всі ці речі водночас і визначають нашу долю у вічності. Бог любить нас усіх. І навіть Сам Себе називає Любов’ю. І, власне, саме тому посилає нам Свою Матір – Діву Марію, щоб та була з нами у найскладніші моменти нашого життя та всіляко допомагала нам. Але правда життя нам показує інше. Всі ми добре знаємо, що одна мама з легкістю зможе доглянути навіть десять дітей. Але як часто буває, що ці десять дітей виростуть, і не зможуть добре по опікуватися однією мамою. Своєю рідною мамою!
Точно так само відбувається в нашому духовному житті. Пречиста Діва Марія опікується кожним із нас від найпершого нашого подиху та найпершого нашого кроку. Ми ж виростаючи, забуваємо про це, ми перестаємо бути вдячними Богородиці за те, що охороняє нас і допомагає нам. Багато в нашому житті стається випадків, які ми списуємо на випадковість, співпадіння. Ми кажемо, що в тому чи іншому випадку нам просто пощастило, повезло, посміхнулася фортуна. Логічно, що так можуть думати атеїсти та безбожники, які не вірять у Бога та Покров Пресвятої Богородиці! Але для нас, християн, це ще одна нагода подумати над своїм життям і тим, що для нас зробив Господь. І чи взагалі ми знайдемо в собі сили визнати, що в нашому житті була явно присутньою Рука Божа! Як часто Господь робить нам, грішним і невдячним, добро? Постійно! Скільки разів Він посилав для нас Ангелів і Саму Діву Марію, щоби втрутилися в наше життя та витягнула нас із таких ситуацій, із таких проблем, що одним людським розумом і власними силами жоден із нас упоратися б не зміг!
Але Господь нас любить, і так як колись у притчі виходив Батько назустріч блудному сину, так і кожному з нас, кожного разу Він виходить назустріч для того, щоб врятувати, оживити та допомогти. Спасіння людини в творах святих отців описується грецьким словом «синергія» - тобто «співпраця». Уявіть собі, як двоє людей тримаючись за руки намагаються перейти вузеньку кладочку. Для того, щоб вони не впали додолу, їм потрібно міцно триматися один за одного, але разом із тим – максимально відчувати один одного. Точно так само Господь хоче турботливо перевести нас кладочкою нашого життя від пекла, в якому ми перебуваємо з вами сьогодні, до того раю, який Він нам обіцяв і приготував. На жаль, самі люди пройти тією вузькою стежиною не можуть.
Правда полягає в тому, що Бог нині вже свою частину праці звершив на Голгофі. Він із Хрестом піднявся туди для того, щоб померти замість кожного з нас. Боже милосердя явило нам надмір Христивої роботи заради нас і нашого спасіння. Ми вже бачимо, як воно є насправді. І тепер лише від кожного з нас особисто залежить результат цієї справи. Як ми будемо реагувати, якою буде наша реакція, коли ми дивитимемося на хрест Христів. Нині Господь посилає нам своїх служителів – єпископів, священиків. Господь будує для нас на кожному кроці храми. Господь умудряє сліпців писати та розповсюджувати літературу та читати спадщину Святих Отців. Пригадайте, що колись за одну Біблію в домі могли вислати на Сибір чи стратити на місці, без суду та слідства.
Колись люди були спрагнені Слова Божого – вчили його на пам’ять. А, що стало з нами тепер? Чи ми дійсно використовуємо всі наявні в нас можливості, щоб більше пізнати Христа? Що ми робимо для того, щоб частіше помічати руки Богородиці в нашому житті? Невдячність і черствість – наші найбільші гріхи сьогодні. Але, мова не лише про невдячність стосовно Бога. Це ж саме стосується і нашого відношення до людей: до рідних батьків, до вчителів, священиків, тих людей, які нами опікувалися від нашої юності. Коли ж ми вже стали старшими, нам варто бути більш милостивими та вдячними нашим дітям. Які терплять нас, наскільки їм хватає розуму та сил. Які намагаються бути з нами та допомагати нам, не дивлячись на всі наші старечі дивацтва. Невдячність і черствість до ближніх – ось, що нині губить кожного з нас.
Особливо згубними ці пристрасті є тепер, коли на сході нашої країни триває військове протистояння. Хлопці сплять на холодній, сирій землі. А нам, перебігти з дому до магазину, кажемо, що ми вже померзли. А вони живуть там місяцями. Чим вдячні ми їм за це? Знаєте, наша вдячність має бути реалізована не лише тим, що ми будемо збирати та передавати їм продукти, чи щось таке. Найперше кожен із нас повинен, незалежно від фінансових можливостей, постійно молитися за них. Вони стоять там заради нас і замість нас. І це при тому, що відомі численні випадки дезертирства. Чоловіки, наша сильна стать, не хочуть йти до війська, втікають. Але навіть у таких умовах – умовах відкритої війни – знаходяться захісники, які не бояться, а беруть зброю в руки і готові навіть померти за Україну, за нас і наше майбутнє.
Указом Президента України, нинішній день уперше визначено вважати Днем українського війська. Відтак, святкуючи Покрову, ми святкуємо і церковне, і державне свято. Тому, кожного разу берімо на себе подвиг – згадувати тих солдатів, які не жаліючи свого життя, покинули родини, своїх матерів і батьків, дружин і дітей, для того, щоб досягнути нашому роду щастя на землі. А ми в вами саме завдяки цим солдатикам можемо спокійно молитися та навіть хтось з нас і не думає, що в Україні йде війна, що кожен день умирають люди. Але не тільки вороги, але й цілком невинні – такі, як ми з вами. Щоб не помічати цього потрібно бути або повним дурнем, або мати цілком черстве, закам’яніле серце. Правда, ще можна не помічати війни, будучи свідомим ворогом України та Правди.
Маємо молитися за наших воїнів, і зробити цю молитву частиною свого щоденного молитовного правила за кожного нашого солдата, який стоїть на передовій. Але не тільки за тих, хто воюють, але й тих, хто лише покликаний на службу. Ми маємо огорнути їх своєю любов’ю, повагою та співчутливістю, молитвою та пам’яттю. Тим, які живі – просити Бога здоровя та міцності духу. Щоб вони повернулися скоро до нас з перемогою, здоровими та щасливими. А тим, яких вже на жаль, немає серед нас – просімо Царства Божого та доброї долі у вічності. Хоча я вірю, що вони там, на Небесах не перестають захищати нас від ворогів видимих і невидимих. Наша молитва за воїнів потрібна не лише їм, але й нам. Війна закінчиться тільки тоді, коли зробить нас кращими. І коли війна триває, а ми не змінюємося на краще, залишаємося такими з байдужими, якими ми були до початку військових протистоянь - годі мріяти про її швидкий фінал. Війна буде тривати. Ми зустрілися з надзвичайно жорстоким, цинічним і безбожним ворогом, у якого найбільша армія на континенті. Там найдешевша ціна людського життя. Там не існує жодних моральних, і тим більш – релігійних принципів. Відтак, воювати з таким ворогом, дійсно, величезне випробування.
Ми, українці, нині згадуючи про звитяги та славні подвиги наших козаків, вояків ОУН-УПА, січових стрільців і всіх інших наших захисників і визволителів, будемо тримати в свідомості істину, що жодна по-справжньому цінна річ не може бути отримана нами просто так, падаючи з неба. Будемо молитися, щоб Пречиста Діва Марія покривала всіх нас своїм покровом, кожного з нас тут присутніх і відсутніх. Кожну нашу українську оселю, кожну матір, кожного батька і кожну дитинку. Будемо молитися з усіма, і за всіх. Тому, принагідно я хочу нагадати, що сьогодні в нашому храмі о п’ятій годині буде читатися акафіст до Пресвятої Богородиці в день Її свята. Багато людей сумніваються, йти їм чи не йти на службу, міркуючи, що коли ніхто з людей не прийде, то й служби не буде. Я щиро запрошую всіх вас запевняючи, що навіть якщо буде одна людина – ми все одно будемо з нею молитися.
Заохочую кожного: давайте кожен прийде помолиться за свої невирішені проблеми, за своїх батьків або дітей, за свою родину. За тих людей, які кожен із нас має в своїх помислах. Це дуже важливо. Тільки тоді, коли людина молиться, її можна назвати людиною. Ми ж люди не тому, що їмо, спимо та розмножуємося. Все це роблять і нерозумні тварини. Ми маємо багато перевершити їх, своїм живим союзом із Богом-Творцем. Нехай Господь Бог і Пречиста Діва Марія врозумляють і зміцнюють нас на цьому шляху та подають все те, що нам потрібно для життя та спасіння у вічності. Пресвятая Богородице, просвіти нас світлом Сина Твого! Амінь.
0 коментарі:
Дописати коментар