Дякую за те, що й нині знайшли можливість побувати на нашому богослужінні та прикрасити його своїм співом. Вірю в те, що Господь був присутній на нашій Літургії, чує нас та допомагає нам у наших проханнях, не тільки висловлених у голос, але й тих, які кожен із нас має у своєму серці.
Сьогодні ми з вами чули дуже коротке зачало про те, як Господь наш Ісус Христос посилає своїх учнів – апостолів на проповідь. На слова промовлені Ним у той момент нам слід звернути особливу увагу, бо вони стосуються не лише, власне, апостолів, але й усіх християн і головне – священнослужителів. Апостоли, після того, як прийняли мученицький вінець і відійшли в інший світ, залишили після себе своїх послідовників - єпископів. А ті, в свою чергу, поставили священиків і дияконів. Тому, дуже часто ті слова, які стосуються у Євангелії апостолів, у наш час мають відношення до їхніх спадкоємців – кліриків Церкви.
Із іншого боку, ми з вами розуміючи цю істину, повинні завжди з особливою повагою та пошаною ставитися до всіх священнослужителів, які зустрічаються на нашому життєвому шляху. Якими вони б не були: подобалися б нам чи не подобалися, були грамотні чи не грамотні, добре говорили чи не добре, добре співали чи не дуже добре, старі чи молоді, лисі чи кучеряві – ми все одно повинні пам’ятати, що на них почиває благодать Пресвятого Духа, яка робить можливим звершення ними найбільшого та незбагненного Таїнства Церкви – Євхаристії, як і інших священнодійств і таїнств Божих.
Святитель Іоан Златоуст пише, що зустрівши на дорозі ангела та священика, він би першому поклонився священику, бо за своєю духовною природою та величчю священик безумовно поставлений вище, хоча не по природі, але по наданій благодаті. А та людина, яка шанує священика, отримує особливе благословення від Бога. Біблія пише, що той, хто приймає пророка в ім’я пророка – тримає нагороду пророка. Це, звісно, стосується не лише пророків, але й усіх вірних слуг Божих. В тому числі й – священиків. Ми часто сприймаємо священика за людину, яку єпископ поставив для адміністративного керування громадою. Звичайно, це не так. Адміністративна робота лише одна, і зовсім не основна робота священика. Просто в силу обставин вона нині лежить на плечах священиках. Раніше так не було. Найголовнішим є те, що священик є духовним провідником, який веде до Бога та молиться за весь народ, за кожного з нас. Священик не лише має дозвіл чи право, але й обов’язок – проповідувати нам Слово Боже, навчати нас та благословляти народ.
Звісно, у храмі можна навчитися від усіх і від усього, але для того, щоб був порядок у Церкві, Господь наказав навчати в храмі лише священикам. У цьому бачимо неймовірну мудрість та промисел. Чи то буде маленький сільський храм, чи великий кафедральний собор обласного центру, навчати там інших має право лише священик. Іноді бувають парафії, де на людину, яка вперше переступила поріг храму буквально накидаються бабусі, з бажанням просвітити, навчити, напоумити невігласа. Одразу їй вказують як ставити свічку, як хреститися, до якої ікони йти чи щось інше робити. Іноді люди такі поради сприймають адекватно, але найчастіше ніхто не хоче, щоб їх вчила перша зустрічна людина. Особливо, коли пробують навчати людину з двома вищими освітами. Зазвичай, той, хто себе поважає більше ніколи не прийде до того храму. А чому? Тому, що там хтось бере на себе невластиві йому функції священика. Це гріх, від якого треба оберігатися, бо він найперший ворог смиренню.
Є таке давнє аскетичне правило. Ніколи не навчай або не давай порад до того часу, поки їх у тебе не попросять. Це дуже добра порада, якої варто дотримуватися не лише в церковному, але й буденному, світському житті. Поки нас не запитують, що ми думаємо про те чи інше, що іншим потрібно, робити чи говорити – доти повісити на рот величезний замок і в жодному разі не відкривати. Знаєте, нині люди дуже розумні, і точно – не дурніші від нас, також щось читали, щось бачили та десь училися. Тому, найкраще правило: більше слухати – менше говорити. Із іншого боку, поважний вік людини – зовсім не ознака її великого розуму. Так, звісно, чимало речей люди здобувають із віком. Це правда. Але існує багато речей, які Господь швидше відкриває молодим. У Біблії так і написано – що Господь може приховати щось від премудрих, а відкрити немовлятам. І це не я придумав, а Євангелист Матфій переказує слова Спасителя.
У Церкві Христовій існує три чини священства: єпископи, священики та диякони. За сумлінну службу Церкві, представники кожного з цих чинів можуть бути піднесені до вищої, почесної степені в межах свого чину. Скажімо, єпископи можуть бути піднесені до гідності архієпископа чи митрополита. Священики можуть стати з ієреїв – протоієреями, диякони – протодияконами, а найголовніший диякон називається архідияконом. А в митрополита є можливість колись стати патріархом.
Отже, ми з вами маємо розуміти, що в Церкві заведено все дуже розумно та правильно, при чому – немає жодних людських забаганок. Все що тут є – все має свою вагу та значення. Випадкова людина може подумати, що тут якийсь невпорядкований хаос, але насправді це не так. Тут все на своєму місці. Навіть священики біля св.Престолу стоять не аби як, а кожен на своєму місці. Навіть коли під час служби приходить інший священик, усі присутні у вівтарі точно знають, де йому ставати. В церкві все продумано надзвичайно розумно й до дрібниць. І якби людина, зі своїм слабким розумом, хотіла б щось покращити – тут немає що покращувати. Тут все ідеально та Богонатхненно. Нічого нового не потрібно – лише виконувати старе.
Отже, я дякую вам за молитву та за те, що уважно послухали нашої науки про те, як треба шанувати священнослужителів – від апостолів до священиків.
Священнослужителі Церкви Христової тихо але впевнено роблять свою справу. Вони пропонують нам свою допомогу. Вони не ходять по будинках. Вони не ловлять нікого за руки. Вони не обіцяють золотих гір. Вони пропонують разом пройти шляхом спасіння. Не приймаєте – вони йдуть далі, можливо хтось почує та прийме. Ось чому наші люди називаються прихожанами, а не прихожанами – вони самі приходять добровільно, без жодних маніпуляцій над собою. А тих насильно приводять, промивають ім. мізки і роблять наче зомбі – які ж вони тепер християни, якщо їх позбавили свободи волі? Не знаю. Тому, тримаймося нашої святої Православної Церкви, тримаймося чимдуж нашої Української Православної Церкви, яка нас народила за зростила, та підтримує у найважчі моменти нашого життя. Нехай ця віра, яку ми нині молитовно оспівуємо, буде не лише нашою усною декларацією, але й джерелом і початком наших конкретних вчинків. Нехай вона керує всіма нашими думками та ділами. Амінь
Сьогодні ми з вами чули дуже коротке зачало про те, як Господь наш Ісус Христос посилає своїх учнів – апостолів на проповідь. На слова промовлені Ним у той момент нам слід звернути особливу увагу, бо вони стосуються не лише, власне, апостолів, але й усіх християн і головне – священнослужителів. Апостоли, після того, як прийняли мученицький вінець і відійшли в інший світ, залишили після себе своїх послідовників - єпископів. А ті, в свою чергу, поставили священиків і дияконів. Тому, дуже часто ті слова, які стосуються у Євангелії апостолів, у наш час мають відношення до їхніх спадкоємців – кліриків Церкви.
Із іншого боку, ми з вами розуміючи цю істину, повинні завжди з особливою повагою та пошаною ставитися до всіх священнослужителів, які зустрічаються на нашому життєвому шляху. Якими вони б не були: подобалися б нам чи не подобалися, були грамотні чи не грамотні, добре говорили чи не добре, добре співали чи не дуже добре, старі чи молоді, лисі чи кучеряві – ми все одно повинні пам’ятати, що на них почиває благодать Пресвятого Духа, яка робить можливим звершення ними найбільшого та незбагненного Таїнства Церкви – Євхаристії, як і інших священнодійств і таїнств Божих.
Святитель Іоан Златоуст пише, що зустрівши на дорозі ангела та священика, він би першому поклонився священику, бо за своєю духовною природою та величчю священик безумовно поставлений вище, хоча не по природі, але по наданій благодаті. А та людина, яка шанує священика, отримує особливе благословення від Бога. Біблія пише, що той, хто приймає пророка в ім’я пророка – тримає нагороду пророка. Це, звісно, стосується не лише пророків, але й усіх вірних слуг Божих. В тому числі й – священиків. Ми часто сприймаємо священика за людину, яку єпископ поставив для адміністративного керування громадою. Звичайно, це не так. Адміністративна робота лише одна, і зовсім не основна робота священика. Просто в силу обставин вона нині лежить на плечах священиках. Раніше так не було. Найголовнішим є те, що священик є духовним провідником, який веде до Бога та молиться за весь народ, за кожного з нас. Священик не лише має дозвіл чи право, але й обов’язок – проповідувати нам Слово Боже, навчати нас та благословляти народ.
Звісно, у храмі можна навчитися від усіх і від усього, але для того, щоб був порядок у Церкві, Господь наказав навчати в храмі лише священикам. У цьому бачимо неймовірну мудрість та промисел. Чи то буде маленький сільський храм, чи великий кафедральний собор обласного центру, навчати там інших має право лише священик. Іноді бувають парафії, де на людину, яка вперше переступила поріг храму буквально накидаються бабусі, з бажанням просвітити, навчити, напоумити невігласа. Одразу їй вказують як ставити свічку, як хреститися, до якої ікони йти чи щось інше робити. Іноді люди такі поради сприймають адекватно, але найчастіше ніхто не хоче, щоб їх вчила перша зустрічна людина. Особливо, коли пробують навчати людину з двома вищими освітами. Зазвичай, той, хто себе поважає більше ніколи не прийде до того храму. А чому? Тому, що там хтось бере на себе невластиві йому функції священика. Це гріх, від якого треба оберігатися, бо він найперший ворог смиренню.
Є таке давнє аскетичне правило. Ніколи не навчай або не давай порад до того часу, поки їх у тебе не попросять. Це дуже добра порада, якої варто дотримуватися не лише в церковному, але й буденному, світському житті. Поки нас не запитують, що ми думаємо про те чи інше, що іншим потрібно, робити чи говорити – доти повісити на рот величезний замок і в жодному разі не відкривати. Знаєте, нині люди дуже розумні, і точно – не дурніші від нас, також щось читали, щось бачили та десь училися. Тому, найкраще правило: більше слухати – менше говорити. Із іншого боку, поважний вік людини – зовсім не ознака її великого розуму. Так, звісно, чимало речей люди здобувають із віком. Це правда. Але існує багато речей, які Господь швидше відкриває молодим. У Біблії так і написано – що Господь може приховати щось від премудрих, а відкрити немовлятам. І це не я придумав, а Євангелист Матфій переказує слова Спасителя.
У Церкві Христовій існує три чини священства: єпископи, священики та диякони. За сумлінну службу Церкві, представники кожного з цих чинів можуть бути піднесені до вищої, почесної степені в межах свого чину. Скажімо, єпископи можуть бути піднесені до гідності архієпископа чи митрополита. Священики можуть стати з ієреїв – протоієреями, диякони – протодияконами, а найголовніший диякон називається архідияконом. А в митрополита є можливість колись стати патріархом.
Отже, ми з вами маємо розуміти, що в Церкві заведено все дуже розумно та правильно, при чому – немає жодних людських забаганок. Все що тут є – все має свою вагу та значення. Випадкова людина може подумати, що тут якийсь невпорядкований хаос, але насправді це не так. Тут все на своєму місці. Навіть священики біля св.Престолу стоять не аби як, а кожен на своєму місці. Навіть коли під час служби приходить інший священик, усі присутні у вівтарі точно знають, де йому ставати. В церкві все продумано надзвичайно розумно й до дрібниць. І якби людина, зі своїм слабким розумом, хотіла б щось покращити – тут немає що покращувати. Тут все ідеально та Богонатхненно. Нічого нового не потрібно – лише виконувати старе.
Отже, я дякую вам за молитву та за те, що уважно послухали нашої науки про те, як треба шанувати священнослужителів – від апостолів до священиків.
Священнослужителі Церкви Христової тихо але впевнено роблять свою справу. Вони пропонують нам свою допомогу. Вони не ходять по будинках. Вони не ловлять нікого за руки. Вони не обіцяють золотих гір. Вони пропонують разом пройти шляхом спасіння. Не приймаєте – вони йдуть далі, можливо хтось почує та прийме. Ось чому наші люди називаються прихожанами, а не прихожанами – вони самі приходять добровільно, без жодних маніпуляцій над собою. А тих насильно приводять, промивають ім. мізки і роблять наче зомбі – які ж вони тепер християни, якщо їх позбавили свободи волі? Не знаю. Тому, тримаймося нашої святої Православної Церкви, тримаймося чимдуж нашої Української Православної Церкви, яка нас народила за зростила, та підтримує у найважчі моменти нашого життя. Нехай ця віра, яку ми нині молитовно оспівуємо, буде не лише нашою усною декларацією, але й джерелом і початком наших конкретних вчинків. Нехай вона керує всіма нашими думками та ділами. Амінь
0 коментарі:
Дописати коментар