Про гідність священика, поради в храмі та чини духовенства

Дякую за те, що й нині знайшли можливість побувати на нашому богослужінні та прикрасити його своїм співом. Вірю в те, що Господь був присутній на нашій Літургії, чує нас та допомагає нам у наших проханнях, не тільки висловлених у голос, але й тих, які кожен із нас має у своєму серці.

Сьогодні ми з вами чули дуже коротке зачало про те, як Господь наш Ісус Христос посилає своїх учнів – апостолів на проповідь. На слова промовлені Ним у той момент нам слід звернути особливу увагу, бо вони стосуються не лише, власне, апостолів, але й усіх християн і головне – священнослужителів. Апостоли, після того, як прийняли мученицький вінець і відійшли в інший світ, залишили після себе своїх послідовників - єпископів. А ті, в свою чергу, поставили священиків і дияконів. Тому, дуже часто ті слова, які стосуються у Євангелії апостолів, у наш час мають відношення до їхніх спадкоємців – кліриків Церкви.

Із іншого боку, ми з вами розуміючи цю істину, повинні завжди з особливою повагою та пошаною ставитися до всіх священнослужителів, які зустрічаються на нашому життєвому шляху. Якими вони б не були: подобалися б нам чи не подобалися, були грамотні чи не грамотні, добре говорили чи не добре, добре співали чи не дуже добре, старі чи молоді, лисі чи кучеряві – ми все одно повинні пам’ятати, що на них почиває благодать Пресвятого Духа, яка робить можливим звершення ними найбільшого та незбагненного Таїнства Церкви – Євхаристії, як і інших священнодійств і таїнств Божих.

Святитель Іоан Златоуст пише, що зустрівши на дорозі ангела та священика, він би першому поклонився священику, бо за своєю духовною природою та величчю священик безумовно поставлений вище, хоча не по природі, але по наданій благодаті. А та людина, яка шанує священика, отримує особливе благословення від Бога. Біблія пише, що той, хто приймає пророка в ім’я пророка – тримає нагороду пророка. Це, звісно, стосується не лише пророків, але й усіх вірних слуг Божих. В тому числі й – священиків. Ми часто сприймаємо священика за людину, яку єпископ поставив для адміністративного керування громадою. Звичайно, це не так. Адміністративна робота лише одна, і зовсім не основна робота священика. Просто в силу обставин вона нині лежить на плечах священиках. Раніше так не було. Найголовнішим є те, що священик є духовним провідником, який веде до Бога та молиться за весь народ, за кожного з нас. Священик не лише має дозвіл чи право, але й обов’язок – проповідувати нам Слово Боже, навчати нас та благословляти народ.

Звісно, у храмі можна навчитися від усіх і від усього, але для того, щоб був порядок у Церкві, Господь наказав навчати в храмі лише священикам. У цьому бачимо неймовірну мудрість та промисел. Чи то буде маленький сільський храм, чи великий кафедральний собор обласного центру, навчати там інших має право лише священик. Іноді бувають парафії, де на людину, яка вперше переступила поріг храму буквально накидаються бабусі, з бажанням просвітити, навчити, напоумити невігласа. Одразу їй вказують як ставити свічку, як хреститися, до якої ікони йти  чи щось інше робити. Іноді люди такі поради сприймають адекватно, але найчастіше ніхто не хоче, щоб їх вчила перша зустрічна людина. Особливо, коли пробують навчати людину з двома вищими освітами. Зазвичай, той, хто себе поважає більше ніколи не прийде до того храму. А чому? Тому, що там хтось бере на себе невластиві йому функції священика. Це гріх, від якого треба оберігатися, бо він найперший ворог смиренню.

Є таке давнє аскетичне правило. Ніколи не навчай або не давай порад до того часу, поки їх у тебе не попросять. Це дуже добра порада, якої варто дотримуватися не лише в церковному, але й буденному, світському житті. Поки нас не запитують, що ми думаємо про те чи інше, що іншим потрібно, робити чи говорити – доти повісити на рот величезний замок і в жодному разі не відкривати. Знаєте, нині люди дуже розумні, і точно – не дурніші від нас, також щось читали, щось бачили та десь училися. Тому, найкраще правило: більше слухати – менше говорити. Із іншого боку, поважний вік людини – зовсім не ознака її великого розуму. Так, звісно, чимало речей люди здобувають із віком. Це правда. Але існує багато речей, які Господь швидше відкриває молодим. У Біблії так і написано – що Господь може приховати щось від премудрих, а відкрити немовлятам. І це не я придумав, а Євангелист Матфій переказує слова Спасителя.
У Церкві Христовій існує три чини священства: єпископи, священики та диякони. За сумлінну службу Церкві, представники кожного з цих чинів можуть бути піднесені до вищої, почесної степені в межах свого чину. Скажімо, єпископи можуть бути піднесені до гідності архієпископа чи митрополита. Священики можуть стати з ієреїв – протоієреями, диякони – протодияконами, а найголовніший диякон називається архідияконом. А в митрополита є можливість колись стати патріархом.

Отже, ми з вами маємо розуміти, що в Церкві заведено все дуже розумно та правильно, при чому – немає жодних людських забаганок. Все що тут є – все має свою вагу та значення. Випадкова людина може подумати, що тут якийсь невпорядкований хаос, але насправді це не так. Тут все на своєму місці. Навіть священики біля св.Престолу стоять не аби як, а кожен на своєму місці. Навіть коли під час служби приходить інший священик, усі присутні у вівтарі точно знають, де йому ставати. В церкві все продумано надзвичайно розумно й до дрібниць. І якби людина, зі своїм слабким розумом, хотіла б щось покращити – тут немає що покращувати. Тут все ідеально та Богонатхненно. Нічого нового не потрібно – лише виконувати старе.
Отже, я дякую вам за молитву та за те, що уважно послухали нашої науки про те, як треба шанувати священнослужителів – від апостолів до священиків.

Священнослужителі Церкви Христової тихо але впевнено роблять свою справу. Вони пропонують нам свою допомогу. Вони не ходять по будинках. Вони не ловлять нікого за руки. Вони не обіцяють золотих гір. Вони пропонують разом пройти шляхом спасіння. Не приймаєте – вони йдуть далі, можливо хтось почує та прийме. Ось чому наші люди називаються прихожанами, а не прихожанами – вони самі приходять добровільно, без жодних маніпуляцій над собою. А тих насильно приводять, промивають ім. мізки і роблять наче зомбі – які ж вони тепер християни, якщо їх позбавили свободи волі? Не знаю. Тому, тримаймося нашої святої Православної Церкви, тримаймося чимдуж нашої Української Православної Церкви, яка нас народила за зростила, та підтримує у найважчі моменти нашого життя. Нехай ця віра, яку ми нині молитовно оспівуємо, буде не лише нашою усною декларацією, але й джерелом і початком наших конкретних вчинків. Нехай вона керує всіма нашими думками та ділами. Амінь 

Читати далі...

Про воскресіння доньки Яіра, бачення своїх гріхів і святість малих справ

Дякую вам усім за спільну молитву, за те, що знайшли можливість послужити разом із нами Богу в доступний для себе спосіб. Зміст нинішнього Євангельського читання добре знайоме нам тому, що воно часто читається у паралельних місцях під час недільних богослужінь. ( Мф. 9:18-26, Мк. 5:35-43 та Лк. 8:41-56).

Це опис одного тих чудес, які найбільше вразили людство за весь час існування світу. Господь воскресив померлу дівчинку на очах її батьків. Ми в своєму житті нічого подібного ніколи не бачили. І так само нічого схожого не бачили ті євреї, які стали свідками такого чуда. Всі вже думали, що турбувати Учителя на той момент не було ніякого сенсу. І поки батько просив про зцілення своїй донці, прийшли посланці з дому з сумною звісткою – донька померла. Євангелись Матфій навіть уточнює, що : «Коли Ісус прийшов до оселі старійшого синагоги, Він побачив флейтистів, що грали похоронні мелодії, та приголомшених людей». Похоронний обряд уже розпочався.

Ми з вами на сторінках Святого Писання часто читаємо історії про те, як Христос зцілював людей. Одних він позбавляв різних хвороб. Інших навіть воскрешав із мертвих. Для чого нам це показано, та ще й у такій великій кількості? Свята Церква через натхненних тлумачів Євангелія показує нам, що ці численні дива показані нам не для того, щоб здивувати нас чи переконати в тому, що Бог усе може, а тому  в Нього потрібно вірити.  Це правда лише часткова. У дійсності, такими численними прикладами допомоги людям Господь показує нам те, що він настільки милосердний, що Він настільки нас любить, що заради нас, людей готовий навіть відмінити звичні закони природи! І тому, кожного разу, коли ми слухаємо подібні історії з Євангелія про те, як Господь когось зцілює – повертає сліпим зір, німим – мову, паралізованим – можливість ходити, а прокажених робить чистими, то маємо розуміти, що всі ці описи – не про тих, далеких нам людей, а про нас із вами, про нашу зранену та хвору душу, про реальний наш із вами внутрішній стан. Відтак, цими історіями Господь хоче й до нас завітати та нагадати нам про те, що наша душа не померла, а лише заснула на деякий час щоб знову воскреснути та відродитися у Святих Таїнствах.

Святі Отці вчать, що люди починають бачити свої гріхи в ту міру, в якій вони наближаються до Бога. Якщо людина не бачить у себе гріхів, то це зовсім не означає, що в неї їх немає. Це всього лиш означає те, що вона духовно сліпа. Якби кожен із нас мав можливість фізично заглянути в свою душу, та побачив би настільки там страшна картина, то чимало б людей від побаченого зійшли б із розуму, чи впали б у відчай. І вже, напевне, кожен був би шокований тим, що побачив. Знаючи  це милосердний Господь не дає нам це бачити явно раніше, ніж ми будемо до цього готові. Цей дар доступний лише святим людям, які бачать свою нечистоту, але не зневіряються, а йдуть все далі й далі до духовних висот. У міру власного духовного зросту людям поступово все більше відкривається їх справжній внутрішній стан. Тому, про свою гріховність насамперед говорять не сліпі грішники, а ті праведники, кому Господь очистив духовний зір.

Святий Сисой Великий перед своєю смертю зітхав, що його кинуть туди, де буде кинутий і сатана! А Макарій Великий молився словами, якими ми нині також молимося в ранковому правилі: Боже, очисти мене грішного, бо я ніколи не вчинив нічого доброго перед Тобою. (Слов. “Боже, очисти мя грешнаго, яко николиже сотворих благое пред Тобою»). Навіть ставши «Великим» він чудово усвідомлював, що таки нічого доброго не вчинив перед Богом.
А як ми з вами себе ведемо? Що ми про себе думаємо? Ми переконані, що ведемо себе настільки прекрасно, наскільки це лише можливо. Ми все робимо правильно. Все так, як потрібно! Добрих справ у нас неймовірна кількість. Та що там оворити – всі без виняткусправи, які ми робимо – добрі та чудові. Хто б сумнівався!  А от великий грішник і дивак Макарій Великий каже, що ніколи нічого не зробив доброго. Як йому не соромно! Нехай бере з нас приклад, чи не так?

Тому, нехай нинішнє богослужіння та згаданий Євангельський фрагмент про воскресіння мертвої людини нагадає тим хто забув, або навчить тих, хто не знав, що наша душа також може бути мертвою, але мусить воскреснути. Просімо в Бога напоумлення та відкриття нашого реального стану, щоб не залишалися байдужими та безпечними. Щоб ми побачити та осмислили глибину своїх падінь, а також - побачили свої духовні та фізичні немочі. Правда, фізичні ми з вами помічаємо частіше. Коли нас щось заболить, то знаємо до якого лікаря нам йти. Але коли нас болить душа, дуже часто, з’ясувати причини цієї болі ми не можемо, бо вражені духовною сліпотою ми втрачаємо здатність залишатися духовно-тверезими.

Будемо просити Всемилостивого Спаса, щоб надалі не покидав нас Своєю ласкою, а воскрешав, пробуджував нас із гріховного сну, відкривав нам духовні очі бачити власні провини, а не бачити провини своїх ближніх. Нинішній Євангельський фрагмент про воскресіння Христом померлої дівчинки нагадує нам про те, що Божа любов не минає жодної людини. І що Господь спішить вилікувати нас від смертельних хвороб, завданих нами собі свідомими та не свідомими гріхами. Свідомі гріхи – це ті гріхи, які ми роблячи добре розуміємо, що це гріх, злочин, переступ Заповіді Божої. Але є й несвідомі гріхи – коли людина в силу певних своїх духовних, психічних чи інших обмежень, не здатна збагнути небезпеку власного вчинку. У такому випадку, добре було б почати власне духовне вдосконалення хоча б тим, що уникатимемо тих гріхів, про які добре знаємо.

Чимало досвідчених духівників наголошують на святості наших дрібних, повсякденних справ. Не треба думати про себе щось надзвичайне. Що можемо добре робити – те й потрібно робити не зневіряючись, але постійно, твердо, день за днем. Цим і спасатимемо свої душі. Якщо людина не може вмить перестати грішити, особливо тим гріхом, який вже вкорінився у звичку, то це не означає, що він узагалі не може робити нічого доброго. Так, якщо людина має пристрасть, скажімо, до алкоголю, було б наївно вимагати в нього за один день позбутися цієї пагубної звички. Але це гне говорить, що він узагалі ні до чого вже не здатен. Так, він може допомогти сусідці та полагодити їй шафу, може не кричати на дітей та не підносити руку на дружину. І так, через ці дрібні, але достойні вчинки від крок за кроком буде вдосконалюватися та отримувати духовне та фізичне зцілення. Найбільший грішник завжди коли захоче може стати святим.  Не можеш одразу полюбити неприємну до себе людину – навчайся любити її частинками. Не можеш сказати їй добре слово – просто змовчи. Це буде великий плюс. Не можеш перестати про когось погано думати -  то хоч не поширюй своїх поганих думок серед інших людей. Стримуй свого язика і станеш праведником через такий малий, але важливий та важкий подвиг.І так кожен із нас, шукаючи для себе доступні маленькі правила поведінки може спасти свою душу в вічності.

Ще раз дякую всім за молитву. Нехай Господь благословляє всіх нас.

Читати далі...

Про три типи стосунків із Богом, наше смирення та диво приборкання бурі

Найперше хочу подякувати всім вам за цю щиру молитву, за те, що знайшли сьогодні час і можливість відвідати храм Божий, помолитися, і здобути для себе щось важливе та цінне.

Маємо розуміти, що приходимо ми до Церкви тільки для того, щоб налагодити особисті стосунки з Живим Богом. Ми не приходимо сюди, щоб побачити один одного. Ми не приходимо сюди, щоб покадити, поспівати і формально звершити якийсь обряд. Ми приходимо до Бога, який бачить наше серце. Звісно, Він хоче, щоб ми розуміли, що наш Господь – це не сліпа сила. Це біси вважають, що Бог це сліпа сила. При цьому, вони відмовляються визнати те, що Господь – це особа, з якою можна та потрібно мати добрі особисті стосунки. Написано «Біси вірують і тремтять». Біси знають, що Бог існує, але нічого не роблять для того, щоб послужити Йому, змінитися та стати кращими. Тому, хочеться пригадати всім нам завдання - самим не стати такими бісами, які тільки знають те, що Бог є, але нічого не роблять із таким знанням.

Святе Писання відкриває нам три основних типи людських стосунків із Богом. Перший тип стосунків  - це стосунки раба та свого господаря. Раб знає, що в нього немає жодних прав. Йому треба розуміти своє становище, з примусу виконувати все призначене, при цьому, любити свого господаря та хотіти виконувати його волю ніхто й не вимагає. Ти просто повинен знати своє місце та чітку систему нагород і покарань. Нічого особистого. В наш час, вибудовуючи власні стосунки з Богом, найбільше цим грішать протестанти. Цей тип найбільше відповідає протестантській вдачі. Вони знають, що грішники. Знають що раби. Знають що є Бог, наш єдиний Творець і Господар. Але, при цьому, вони не служать Йому так, як це потрібно. Не змучують себе, не напружують себе цими стосунками. Вони відійшли від Церкви, перестали правильно молитися та постити. Хоча кажуть усім, і навіть самі в цьому впевнені, що мають віру.

Другий тип можливих стосунків між Богом та людьми можна описати словом «наймит». Наймит це людина, яка добровільно взялася за справу, перед цим домовившись про чітку зарплатню. Переважно такими стосунками зловживають католики. Звичайно, ми їх любимо, як братів і сестер у Христі, але правду ми любимо більше. Так, серед католиків є чимало культурних, освічених, красивих і приємних людей, і головне – кращих за нас із вами . Але мова наша не про конкретних людей, а про загальний дух католицизму. Не католики погані, але їхнє вчення помилкове. Згідно нього можна прийти до висновку, що Бога можна купити, з Ним можна домовитися, чи вступити з ним у інші, цілком робочі стосунки. Я йому даю молитву та піст – а  Він мене благословляє. Я роблю певну кількість добрих справ, і Він змінює свій погляд на мене з незадоволеного на більш милостивий. А якщо зробиш якусь особливо велику, важливу справу, то Бог узагалі стає твоїм боржником! А якщо людина побажала стати ченцем – то це вже надмір людського благочестя, щось таке, що перевершує всі норми! Так само говоримо про трохи довші ніж зазвичай молитви, або піст – довший за три години. Це вже - заслуги!

Третій тип стосунків між Богом і людиною, нарешті здоровий та християнський, характеризується словом «син». Варто завжди пам’ятати таку просту, й здається, елементарну річ. Ми служимо Богу не через тваринний страх, який є в бісів. Ми служимо Богу навіть не через очевидні вигоди, як це роблять католики. (Нехай вони мене простять за те, що я озвучив їхні приховані переконання.) Але в них дійсно є таке поняття, як «Скарбниця святих» - ми колись іншого разу про це поговоримо. Ми приходимо до Бога, чи принаймні, мали б приходити, як приходять діти до свого люблячого Батька. А Він, люблячий нас Батько, чекає на наше виправлення та покаяння. Він хоче, щоб ми з вами були щасливими та насолоджувалися духовним і земним благополуччям. А ще Він хоче, щоб ми з вами ніколи не страждали, а коли й випаде трохи помучитися, то щоб ми обов’язково винесли з цього якийсь урок, зробили правильні висновки.

І звісно ж, ми намагаємося бути християнами аж ніяк не заради того, щоб про нас добре думали та говорили люди, й тим більше, щоб тут отримати матеріальну користь. Так, у дійсності є люди, які за службу Богу в храмі отримують ще й зарплату. Існують навіть такі, що ходять до святині лише заради цього.  Так ось, до речі, це також другий тип стосунків – «наймит». І це в той час, коли Бог очікує нашого служіння від щирого серця! У псалмах пророк Давид вигукує: «Смиреним серцем Ти, Боже, не погордуєш!».

Господь ніколи не відкине нашої щирої молитви, якщо ми почнемо смиряти себе. Смирення – це ключова риса християнина, яка відрізняє нас від усіх інших людей на планеті. Ми, зазвичай, думаємо, що найперше нас відрізняє один від одного колір шкіри, соціальне походження, вік або зріст, місце проживання або розмір статків. Однак, насправді, найголовніша різниця між людьми та, що одні йдуть до Бога, а інші йдуть від Бога. Одні отримують Царство Боже ще живучи на землі, бо для цього зовсім не обов’язково помирати. А інші – живуть і мучаться в пеклі вже тут і тепер, а ще й іншим його влаштовують.

Отже, до храму треба йти лише для примирення з Творцем, а не тому, що виникли земні проблеми та потреби. Бог – це не сліпа сила, і яце ще раз повторю. Так, у нього є така риса, як «Всемогутність». Водночас, Бог це Особа. Ми можемо спілкуватися з Ним так само, як спілкуємося зараз одні з одними. Ось, Свідки Єгови кажуть, що Святий Дух – це невидима сила, схожа до сили чи дії струму в розетці. Це не правда. Зі Святого Писання ми з вами добре знаємо, що цій Силі приписуються такі епітети, які можуть стосуватися лише живій, вільній і повноцінній істоті, себто – особі, іпостасі, яка має вільну волю та можливість обирати. Це не сила, а особа буде обирати та вирішувати кого з нас рятувати, а кого засудити, кого милувати, а кого й карати. Кожному те, що заслужив.

Тому, нехай нині наша молитва, зрештою, як і кожна наша молитва, чи в храмі чи вдома, послужить нам на користь. Щоб ми під час неї краще та ближче познайомилися з Богом – своїм Небесним Отцем. Лише під час молитви серце людини відкривається та починає працювати так, як волно має працювати за своєю природою. Зазвичай, воно в нас закрите та нечутливе. Святі Отці в молитвах так і пишуть про «закам’яніле» серце чи про «закам’янілу нечутливість». Ми собі міркуємо, що воно в нас живе та плотяне – з плоті, а воно в нас давно вже з каменю! І через те ми не бачимо власних гріхів, не уявляємо навіть у який момент ми ображаємо інших. Ми не можемо підібрати слів та емоцій так, щоб інші люди від нас не плакали та не страждали. У нас закам’яніле серце… А ми приходимо з ним щоразу до церкви не для того, щоб його розм’якшити та відкрити для благодаті Божої, а за чимось своїм. Отже, ми роками та десятиліттями ходимо до храму, але не беремо звідти найголовніше.

Саме по цьому видно те, що ми Божі діти, а не по тому, що ми знаємо третій антифон, а по тому, що ми здатні розуміти, співчувати та любити інших багато більше, ніж на це здатні всі інші люди нашої планети. «По тому всі будуть знати, що ви учні Мої, що будете мати любов між собою» - каже Спаситель.Не по тому, як ви часто ходите до церкви. Не по тому, як ретельно ви постите. Хоча і піст, і відвідування храму Божого, і милостиня та інші різні добрі справи безумовно нам потрібні. Але все це є вже наслідком того, що ми маємо любов . Вона – головний рушій наших добрих, тобто головних життєвих справ.  Любов – це єдина характеристика, яка показує, чи ми з вами люди віруючі. Мало себе називати віруючим, мало називати себе християнином. Потрібно ним бути не в теорії, а на практиці.

Якщо я назву себе негром – ви мені не повірити, бо дивитися зараз усі на мене та бачите в мене білу шкіру. Так само багато людей про себе думають та говорять, що вони християни, але ми не віримо їм, бо дивимося на них і бачимо їхні вчинки. Людина називає себе християнином, при цьому постійно хоче когось обманути, образити, вколоти, зробити якусь прикрість.  Тримає ненависть і злобу, і може робити це багато років. Полаялася з кимось давним-давно, але все одно ще живе цим, воно всередині шумить і бурлить, краще спокій та заважає спасатися. Людина, яка перебуває в гніві – перестає розрізняти добро та зло. А це жахливо. Окрім того,що ті хто мають ненависть до інших самі себе спалюють та нищать фізичне здоров’я, вони відповідатимуть за все на Суді Божому. Тому, надалі будемо молитися вже з уваги на цю думку. А Господь, бачачи наше смирення та щирість, обов’язково розтопить, зм’якшить наше закам’яніле та засохле серце. Нині Євангельське читання було саме про це.

Христос промислительно та, як бачимо, якось зовсім не випадково заснув у човні після важкої праці. Як ви знаєте, за професією успадкованою від свого опікуна – Йосифа-обручника, Ісус став столярем, теслею.  Він багато фізично працював, не дивлячись на свою молодість на силу, втомившись заснув у човні, та ще й у білий день. А коли вони з апостолами намагалися переплисти на інший бік моря, нині це Галілейське озеро, то в дорозі несподівано на них найшла  страшна буря, лякаючи навіть професійних рибалок. Вони почали в страху будити Спасителя кажучи: Господи, невже Ти не бачиш, що ми гинемо? Невже Тобі байдуже! Подивімося, наскільки маловірними виявилися учні, якщо почали боятися навіть тоді, коли знали і бачили, що Бог є з ними поруч. Христос з ними, а вони переконані, що зараз загинуть разом із Ним! Хіба таке можливе? Ні, навіть ми з вами сьогодні розуміємо, що це неможливо. Але ми розуміємо це лише в цьому конкретному біблійному випадку. В нашому особистому, зазвичай, коли ми потрапляємо в скрутну ситуацію то переконані в тому, що Бога біля нас поруч немає, або ще гірше – що Він нас покинув через безліч наших гріхів. А Бог є. Він поруч. Він контролює всі моменти нашого з вами життя! Знає найменші дрібниці та обставини. І Він дуже добре знає, в який момент нашого життя що нам потрібно дати.

Тому святі Отці часто писали про те, що коли ми молимося Богу, то найчастіше, а майже завжди, ми навіть не знаємо чого саме нам у Нього просити. Тому, найперше ми просимо у Нього розуму, щоб напоумив нас побачити потребу в реально важливих речах. Як правило, ми просимо в Бога щось таке, про що було б соромно зізнатися собі вже за тиждень. І замість того, щоб обирати вічне, ми обираємо дочасне, а замість небесного – земне. Господь завжди з нами. Він завжди нами опікується. Від завжди хоче дати нам більше! Він завжди хоче нам допомогти та врятувати. Навіть тоді, коли ми переконані в тому, що Він спить чи втомлений і без сил, Він все одно готовий нам допомагати! Бо цінує та любить нас.

Якби апостоли пам’ятали, що для Бога немає нічого неможливого, то не боялися б далі плисти до берега. Якби ми з вами були вірні Христу, то й теж би мали пам’ятати: які б небезпечні хвилі життєвого моря нас не кидали з одного боку в інший, Господь завжди з нами і чекає того часу, коли ми Його запросимо до оселі свого серця. Не думаймо, що Він спить! Не думаймо, що Господь не бачить нашого страху. Він знає все про нас як Всемогутній. Наше завдання – не будити Бога, щоб Він нам допомагав. Але крок за кроком робити своє серце з кам’яного плитяним, щоб до нього міг увійти Христос.

Дякую вам за молитву. Зараз ми ще відслужимо парастас, і пом’янемо наших померлих родичів. Слава Ісусу Христу! 

Читати далі...

Про маленького принца, християнські маркери та схильність до марновірства

Був такий французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері. Його найвідомішим твором стало невеличке оповідання під назвою «Маленький принц», яке він написав незадовго перед своєю смертю. Здається, його навіть колись вивчали в школі. Сподіваюсь, хтось із вас таки його ще пам’ятає. Там є один цікавий епізод, коли головний персонаж ще будучи маленьким хлопчиком дізнався, що удав може проковтнути  іншу тварину цілком так, що потім не рухаючись пів року чекає на те, щоб їжа в нього в середині перетравилася.  Ця інформація настільки вразила хлопчика, що він постійно почав про це думати: як таке може бути?!  Роздумуючи про повне пригод життя в джунглях, він навіть намалював малюнок такого удава, всередині якого був слон. Але жоден дорослий не бачив у тому малюнку слона в удаві. Всі розводили руками, або казали, що це якийсь капелюх чи ще щось.

Коли ж цей хлопчик виріс і став дорослим, то тим малюнком він  провіряв, що ж  це за людина стоїть перед ним. Якщо вона говорила, що це капелюх, то він говорив з нею на одному рівні, якщо вона казала про слона в удаві  - мова була зовсім іншою, чесною та глибокою. Там згодом описується, як інший персонах оповідання -маленький принц - коли взяв у руки той малюнок, то одразу ж вигукнув: так це ж слон в удаві, хіба можуть бути ще якісь інші варіанти?

Ця дитяча та мила історія надзвичайно потрібна кожному християнину, оскільки вона показує те, що й у нашому житті, житті віруючих людей, існує такий маркер, який визначає нашу віру. Так само, як той малюнок для хлопчика був маркером на те, чи людина близька по духу, чи здатна вона розуміти його цілком. Ми з вами також маємо розуміти, що в нашому житті  існують, чи принаймні, мали б існувати певні маркери, здатні розрізняти нашу глибину, нашу віру та якість стосунків із Богом. Є певні маркери, які роблять нас християнами. Тому, хочу згадати, що маркером, який говорить про наше християнство, є зовсім не те, що ми ходимо до храму. Можливо, для когось із нас це буде вражаюча, шокуючи інформація, неприємна та буде видаватися неправдою. Звичайно, ходити до храму потрібно. Питання так узагалі й не ставиться. Ми говоримо про те, що одне відвідування нами храмів Божих недостатньо для повного обожнення та освячення. Християнами нас робить не участь у відправах, а щоденне важке, виснажливе повсякденне життя за заповідями Божими.

Чимало людей приходять до храму заради традиції, сімейної чи особистої звички. Когось змушують силою туди йти, а комусь нема чим зайнятися, то він ходить від ще більшої нудьги в меншу.  Є такі, що приходять до храму лише для того, щоб тут зустрітися зі своїми старими друзями. От, у США, в української діапори є цікава практика збиратися після богослужіння «на пироги». У такому випадку, половину храму займають віруючі, які приходять на Божественну літургію, а інша половина ті, хто прийшов «на пироги».  А є ще інші «церкви», де пастори кожного разу платять людям по 10-20 доларів за те, що вони прийдуть на богослужіння. Добре, коли є багаті спонсори!

Насправді, Слово Боже вчить про те, що християнами нас робить наше повсякденне життя. Але просто ходити до храму – замало. Сам Христос неодноразово підкреслював важливість спільної молитви для спасіння. Але, якщо ми будемо приходити сюди керуючись власними меркантильними інтересами чи байдужість – гріш нам ціна, як християнам. Які ж ми християни, якщо ми йдемо шляхом Христа? Які ми християни, якщо за стільки років життя в храмі ми ні на йоту не змінилися в кращий бік?

У цьому контексті розмови скажу, що нинішня Євангельська розповідь для нас особливо важлива, оскільки відкриває для нас часто непомічені істини нашого духовного життя. Так, одним із способів перевірити глибину та тверезість нашої віри – це прослідкувати за нашим слідуванням, схильністю до марновірства. Як часто християни схильні вірити в різні забобони, не бачачи в цьому чогось поганого та надзвичайного. І тим більше – супротивного власній вірі. Тож не дивно, що те язичництво, яке намагався викорінити ще князь Володимир Великий досі живе та процвітає серед наших людей.

Ми віримо в якісь «вроки», віримо, що люди можуть на нас погано подивитися, що можуть наслати на нас якісь прокляття та чари, щось нам кудись підкинути, щоб воно принесло нам зло. Так, ось. Приймаючи все це, тобто, вірячи в це, як у правду, ми навіть відвідуючи храм Божий робимося язичниками! Якщо серед двох альтернатив ми обираємо саме поганство, тобто обираємо те, в що не потрібно вірити, ми перестаємо бути дітьми Христовими.
Одного разу Київського святителя Петра Могилу запитали, чи існує така річ, як «вроки». Він відповів, що «вроки», тобто дії злих сил на людину безперечно що існують. Однак, та людина, яка веде здорове духовне життя, часто сповідається та причащається, нема чого боятися. А тепер подумаймо про те, що роблять люди, які намагаються оці «вроки» «зняти» чи вигнати з когось не за допомогою церкви, а за допомогою різних чаклунських способів. Зі Святого Писання ми ж чули, що сатана сатану вигнати не може. Щойно ми про це читали. Деякі люди говорити про Ісуса Христа, що він виганяє бісів із хворих силою бісівською. Це кілька разів зустрічається в Євангелії, в тому числі й у нинішньому фрагменті.  Сатана не може ділитися!

Тому, маємо розуміти, що коли ми робимо певні маніпуляції містичного ґатунку: скидаємо вроки, носимо червону нитку чи боїмося пустих відер – перш за все ми відмовляємося від Самого Христа та Його Благодаті. А по-друге, ми повинні розуміти, що воли ми робимо подібні речі, то виконуємо певне язичницьке богослужіння, особливий бісівський ритуал. Це не просто така собі гра, але реальне закликання злих сил, навіть якщо ми про це не думаємо.

Якщо для звершення православного богослужіння потрібно виконати чимало умов: правильне місце, правильний час, правильні служителі, правильні слова та начиння, а головне – правильне сердечне налаштування, то для того щоб «скинути вроки» достатньо просто виконати нескладний обряд, будь-якої традиції. Все що завгодно роби, щоб тобі допомогло. Чому так? Тому, що дияволу неважливо, яким саме ти способом це робиш. Йому головне те, що ти звертаєшся до нього за допомогою! Йому важливо те, що ти хочеш йому прислуговувати.  А, що саме ти там собі будеш бурмотати та чаклувати – йому на це цілковито начхати. Чи знаєте ви, що нині виходять із друку не лише молитовники, але й такі собі збірки різноманітних заговорів і заклинань на всі випадки життя! Бісам важливо, щоб ти віддав їм своє серце та був переконаним у тому, що коли ти «скидаєш вроки», твої маніпуляції тобі допоможуть.

Церква каже, що людина дійсно може підпадати під певний вплив злих, нечистих сил. Однак, для того, щоб цього не відбулося, потрібно не придумувати заклять і чарів, але жити нормальним, себто, повноцінним церковним життям. І саме тому ми ще з найперших днів від народження приносимо немовлят до святого Причастя. Навіть, коли вони ще цього збагнути не можуть. Вони не можуть, але диявол – може та все прекрасно розуміє. Справжні відповідальні та люблячі батьки не можуть допустити для своїх дітей досвіду життя в грісі з перших їхніх днів. Навіть світські психологи, педагоги чи якісь соціальні працівники добре знають, що людина стає повноцінною особистістю, в певному сенсі – цілісною та а певні шаблони поведінки в дорослому віці зумовлені певними речами, які тягнуться ще з неусвідомленого дитинства. І поки ми ще не знаємо, що на неї чекає в майбутньому, нам треба приносити її до храму, освячувати та преображати, лікувати та очищувати, освітлювати її благодаттю Божою. Якщо хтось із батьків цього не розуміє та нічого не робить, то це розуміють біси і не пропустять нагоди нам нашкодити.

Тому, дуже прикро, коли батьки, піклуючись про своє потомство, намагаються насамперед дати своїм дітям матеріальне благополуччя, оточують її дорогими ліжечками, неймовірно дорогими грішками чи іншими речами, які є всього лиш способом одних людей нажитися на фобіях і пристрастях інших людей. Я кажу тут, звісно ж, про продавців і виробників, які продають дитячі речі за ціною дорослих, користуючись помутнінням розуму батьків, з нагоди народження свого чада. Звісно, немає нічого дивного, що таким способом батьки намагаються дати своїм дітям найкраще, що можуть дати. Однак, нагадаю, що батьки не можуть нічого кращого та ціннішого дати своїм дітям за те, що вони привчать їх до молитви та життя з Богом. Краще цього нічого немає та бути не може. Тому, нинішня Євангелія ще раз нагадує нам та наголошує, що не можна займатися жодним видом чаклунства, намагаючись подолати біса силою бісівською. Для цього Господь пропонує нам інший, кращий шлях. Той, хто своїми конкретними вчинками визнає сатану за свого бога – явно відмовляється від Христа Спасителя. Сам Христос про це ясно каже в одній зі своїх проповідей: не можна служити двом панам. А далі читаємо, що не можна служити Богу та мамоні (божкам).

Та людина, яка звертається до гадалок, вірить у гороскопи й  передбачення астрологів із телевізора та газет, порушуючи Першу Заповідь Господню відмовляється від Самого Бога! При чому - найголовнішу Заповідь! Як відомо, для віоруючих людей має значення навіть певний порядок, ієрархія того, в якій послідовності викладені Заповіді Божі. Не можна говорити, що Десята менш важлива за Першу, але те, що Перша важливіша за Десяту – безсумнівно. Перша заповідь наказує нам не приймати жодне інше божество, окрім Єдиного Правдивого Бога – Господа нашого Ісуса Христа! Коли ж ми віримо в те, що сатана це також бог цього світу, хоча й поганий, але його теж потрібно якось умилостивляти, то це означає, що ми відмовляємося, відрікаємося від Самого Христа!

Я щиро дякую вам за спільну молитву. Вірю в те, що Господь Бог по вашій вірі був присутній в нашому храмі, безперечно, чув наші молитви та зітхання. Вірю, що наші молитви також чули всі святі небожителі, до яких ми взивали, кого згадували під час богослужіння. Це має величезне значення для нашого духовного благополуччя та становлення. Отже, намагаймося зберегти в собі отриману благодать і теплоту спільної молитви. Нехай вона в нас залишається якомога на довший час.

І ще хотів сказати про одну річ, хоча нас сьогодні мало – все одно послухайте. Учора в нас на вулиці сталася жахлива подія. Маршрутка збила на смерть жінку. Це на тій дорозі, по якій ми з вами кожного разу ходимо. І це та маршрутка, якою ми кожного разу їздимо. Тому, я дуже вас прошу бути особливо обережними та, якщо є можливість, по одному не переходити дороги. Коли нас буде декілька – так буде безпечніше. Учора збили старшу жінку, а минулого тижня тут, на дорозі в напрямку Хмельницького автомобіль на смерть збив чоловіка. Ми, християни, хоча й смерті не боїмося, але – береженого Господь береже. Богу не подобається смерть людей раніше запланованого Ним Самим. Дякую вам ще раз за увагу. Спаси Господи!

Читати далі...

Про Іоана Воїна, нормальних людей та готовність зустрічі з Богом

Сьогодні свята Православна Церква вшановує пам’ять мученика на ім’я Іоан Воїн. Узагалі, в церковному році ми маємо багато святих із цим іменем, може кілька десятків. Тим не менше, чимало людей названих так святкують свої іменини лише в день пам’яті Іоана Предтечі – 7 липня, чи в інші дні памяті саме цього святого. Насправді, іменини ми повинні святкувати в той день, який є найближчим до дня нашого народження, якщо в календарі існує декілька святих, які мають наше ім’я. Здається, про це варто було б сказати зараз у першу чергу.

Святий Іоан, який згодом став мучеником, жив на межі IV-V століття. Він був воїном із легіону імператора Юліана Відступника, племінника Костянтина Великого. На відміну від свого дядька, святого Костянтина, який повернув християнство в імперію, цей Юліан робив усе навпаки. Він відступив від Православної віри – віри своїх родичів – святих та рівноапостольних Костянтина та Єлени. Тим не менше, це не заважало йому довгий час правити величезною державою – Римською імперією. Він намагався з якоюсь особливою злобою та цинізмом знищити все те добре, що було зроблене християнами до нього. Більше того. Він гнав і утискав самих християн. Він їх відловлював, мучив піддаючи тортурам і навіть убивав. І ось, у тому легіоні, який виконував ці безбожні накази, й служив воїн Іоан, пам’ять якого ми сьогодні вшановуємо.

Будучи християнином, він ще певний час не говорив нікому про це, завдяки чому отримав можливість допомагати іншим християнам, попереджуючи їх про ймовірну небезпеку. Коли Іоану ставало відомо про те, що на когось із християн розпочнеться полювання, або когось із них заберуть у темницю, чи, швидше за все, будуть вбивати, то він не вагаючись допомагав таким людям уникнути несправедливої кари. І треба сказати, що святий мученик врятував багатьом із них життя.

Все ж, коли прийшлося визнати самому Іоану власну віру перед імператором, він не відрікся від Христа, а за своє сповідання віри був тяжко мучений та кинутий до в’язниці на кілька років. Власне, саме через це Іоана й було названо «мучеником». У в’язниці він сидів до того часу, поки самого Юліана Відступника не було вбито під час одного з боїв на одній із чергових воєн. Після смерті імператора почали випускати з тюрем людей, які потрапили туди не через кримінальні злочини, але за “не правильні” політичні та релігійні погляди. Серед інших, випустили тоді й святого Іоана. Наступний імператор був уже християнином. Святий Іоан Воїн помер в глибокій старості, оточений багатьма людьми, які його любили та шанували подвиги святого.

Сьогодні ми вважаємо його мучеником не тільки тому, що він багато постраждав. Разом із цим обов’язково потрібно пригадати, що слово мученик – грецьке слово мартірос, яке точніше перекласти, як «свідок» – свідок Христовий. У дійсності ним описують не ту людину, яка мучиться від чогось, а та, яка свідчить щось, розповідає та переконує людей в Божій Правді. Святий Іоан настільки добре показав цю Правду, що ми сьогодні про нього пам’ятаємо, хоча минуло вже 17 віків із того часу.

На Русі пам’ять цього святого вшановувалася з давніх-давен. Деякі вчені навіть мають версію про те, що він був словянського походження, мало не українець. І тут, навпене, одне з пояснень того, чому його певним чином вирізняють серед інших святих, яких шануємо цього дня. Також у давнину вірили, що цей святий допомагає людям у різних скорботах, бідах і нещастях. Якщо хто переживає особливо складний чи трагічний момент у своєму житті, то молиться святому Іоану Воїну.

Звісно, ми віримо в те, що всі святі нам однаково допомагають, всі з однаковою силою нас люблять, і швидше за все, не мають жодної спеціалізації, як їм те приписують люди. Тим не менше, немає нічого поганого в тому, якщо в нас виникає внутрішня потреба помолитися та попросити полегшення нашої долі – ми можемо з цим звернутися до святого Іоана Воїна.

Те, що він зазнав неймовірних страждань, але не відрікся своїх поглядів,  ще раз показує нам його велику віру, а нині -велику силу нам допомагати. На жаль, більшість із нас сьогодні, в випадку найменших випробовувань заради Церкви, очевидно, відмовилися б від Христа. Більшість із людей, які називають себе християнами, аж ніяк би не захотіли страждати тілом, заради спасіння душі. Ми не хочемо страждати навіть беручи на себе елементарний, дуже  простий подвиг, наприклад, подвиг молитви та посту. Як відомо, уже за декілька днів розпочнеться Успенський піст. Погодьтесь, кінець літа – не дуже вдалий час для посту. Зазвичай, люди ще відпочивають, розважаються та постійно шукають нових способів це робити краще. До постування в таких людей, найчастіше, справа таки не доходить. Це дуже добре показує те, наскільки в дійсності люди ставляться до своєї віри.

Вірити в Бога – це не просто знати те, що Він існує. У Біблії написано, що й біси вірують, і тремтять. Вони тремтять зі страху. Все ж, вони не просто знають, що Бог існує, бо вони реально знайомі з Ним особисто так само, як ми з вами знаємо один одного. Насправді, віра  -це певні стосунки між людиною та Богом. І якщо Господь обіцяв нам те, що ми досягнемо Царства Небесного коли будемо виконувати Його волю, то наша віра повинна саме в тому й полягати, що ми її виконуємо конкретними вчинками та думками, що ми довіряємо тим словам, які Він нам сказав та приймаємо за правду всі Його обітниці. Тому, й жити нам потрібно так, щоб усім було очевидно, що нам це цікаво та цінно, а ці слова Господні для нас не просто коливання повітря та не чиїсь порожні фантазії.

Дуже добре, що ми з вами маємо можливість збиратися для спільної молитви та пригадувати собі житія святих угодників Божих, які ще раз переконують нас у тому, що спастися можливо. Як би тяжко нам не було жити на землі, як би не здавалося важко виконувати Заповіді Божі. У дійсності їх виконувати легко, але нам це здається важким бо ми великі грішники. Добро робити складно, а зло – легко. Хоча його теж робити не завжди просто – ми лише себе так переконуємо. Бог і Церква хочуть від нас щоб ми змінювалися, поки ще маємо час. Ми ж не знаємо коли помремо, коли нас закличуть на суд Божий.

Тому потрібно завжди готуватися. Потрібно бути готовими дати відповідь хоча б за останній свій прожитий день. Давайте проаналізуємо, як ми його прожили? Чи можемо ми «похвалитися» хоча б одною чи двома конкретними добрими справами? А можливо, у когось із нас є виконаними навіть аж три добрих справи, з якими ми ввійдемо до Вічності. Якщо таких справа немає, то мусимо за цей день, який ще залишився, треба встигнути зробити хоча б щось одне добре, бо це потрібно не нашим ближнім, і навіть не Богу – а нам із вами. Наш нинішній стан – незадовільний, хворий та потребує лікування.

Якби когось із нас назвати духовно чи психічнохворим – ми б справедливо образились на того, хто це зробив. Звісно, що ми не відчуваємо себе хворими. Хіба фізично ми дійсно іноді можемо хворіти. Зате коли б ми почули про свої духовні та психічні хвороби, ми б ображали й навіть тримали ненависть на ту людину, бо вона сказала не правду та несправедливо образила нас. І чим більша ненависть у нас виникла до людини, яка нам це сказала, тим більше ця людина була права! Чим більшу ненависть та агресію ми відчуваємо до інших, тим більше це показує, наскільки ми в дійсності хворі.

“Нормальна” людина має  всіх любити, прощати та посміхатися. Знаєте, я часто про це говорю та ще  й нині хочу раз повторити. Людина, яка не посміхається – має в собі біса. Який це біс? Біс розпачу, смутку, гордині, ненависті та зневіри. В такої людини закрите серце. Вона не може поділитися власним світлом із іншими людьми з однієї причини – в неї його нема. Якби це світло в ній було, то вона б вела себе в житті зовсім по-іншому. І не лише в випадку її стосунків і спілкування з іншими людьми, але й коли вона залишається наодинці сама з собою.

Буває таке, що люди живуть самі. Поки вони не розмовляють із іншими людьми, вони багато думають. За цей час вони в одних лише думках стільки гріхів собі назбирають, що в навіть не потрібно ще й з кимось зустрічатися. В своїй голові вони вже так обсудили всіх, прокляли всіх, з’ясували хто поганий, а хто ще гірший і чим саме вони всі гірші він нас, що залишається лише сплеснути в долоні. Так, із одного боку, людина ще нічого не зробила особливого – навіть із хати не вийшла. Але з іншого – наробила стільки гріхів, що якби в цей момент її покликали на суд Божий, то вона направду б не мала з чим йти. Той тягар, той камінь гріхів, який нині лежить на нашому серці, піде з нами туди, де «вічний плач і скрегіт зубів».

Тому, поки ще маємо час, намагаймося змінюватися, пам’ятаючи, що для Бога важлива наша кожна хвилинка. Ми ж це так дешево цінуємо – прожили якось день до вечора – та й слава Богу! Завтра буде новий день. Зрештою, справа не лише в часі, не лише в кількості нашого життя, а в його якості. Має значення не скільки ти прожив, а для чого ти це прожив та з якою метою.

Нехай Господь благословить усіх нас. Нехай дозволяє нам частіше разом збиратися під час цієї великої подячної служби – Божественної літургії. Слово «літургія» означає «спільна справа», а «євхаристія» – «подяка». От ми збираємося разом на спільну справу – подякувати Богу за все, за кожен прожитий нами день. Щохвилини помирає 1 людина від туберкульозу. А кожні дві хвилини, чи щось таке, помирає людина від інфаркту. А ми поки з вами живі, чомусь. За це також треба дякувати Богу, Який любить та опікується нами. Дай Боже нам це швидше зрозуміти. Дякую вам за увагу. Слава Ісусу Христу!

Після Літургії 12 серпня 2015 року

Читати далі...

Про Успіння праведної Анни, сім чоловіків однієї жінки та шлюб після смерті

Сьогодні ми з вами чули Євангельське читання, яке на перший погляд зрозуміти досить непросто.  Особливо, якщо не враховувати при цьому увесь той історичний контекст, у якому відбувалися згадані події.  Отже, ми з вами слухали біблійний фрагмент про те, як до Христа підійшли якісь люди та почали спокушати Його.  Вони запитували, що буде з жінкою, у якої семеро братів будуть почергово брати її за дружину, після чого вмиратимуть один за одним. Хто з цих братів буде після смерті її єдиним, «головним» чоловіком?

Для того, щоб нам зрозуміти і правдиву відповідь на це питання, а головне – чому саме виникло таке питання, нам потрібно найперше згадати про тих людей, які ставили питання такого рівня.  За свідченням дослідників Святого Письма, людьми, які це запитували були представники секти Садукеїв. Садукеї – це були представники особливого вчення. Ми, до речі, нещодавно згадували її в недільній проповіді – може хтось ще пам’ятає. Садукеї це такі собі раціоналісти, богослови-безбожники. Вони навіть не вірили у вічне життя, навчаючи про те, що після смерті людина просто перестає існувати. Саме тому вони постійно вели суперечки з фарисеями – іншими ворогами Істини та ворогами Христа.  Якось, оці садукеї  стали свідками того, як Христос доволі жорстко відповів фарисеям, викриваючи їхні помилкові переконання. У свою чергу, це дало підстави самим садукеям сподіватися, що Христос: ворог нашого ворога – наш друг.

І ось, саме для того, щоб це перевірити, вони поставили перед Ним таку дивну логічну головоломку. Звісно, вона цілком надумана, оскільки в реальному житті поєднання стількох дивних факторів дуже малоймовірне. Мало яка жінка захоче мати сімох чоловіків,  та ще й братів, та ще й хоронитиме їх одного за другим. Справжня маячня. Чи не так? Однак, така маячня була конче необхідна їм для того, щоб випробувати віру Спасителя, побачити те, в що Він вірить, і що проповідує. Відповідаючи садукеям Христос розповідає, що новий світ, якого ми чекаємо, буде діяти за зовсім іншими законами, ніж теперішній, а природа людей буде більше схожою до природи ангелів. Нам із вами сьогодні це збагнути дуже складно, бо нічого подібного в своєму житті, на власному досвіді ми ніколи не переживали. Людина може щось краще збагнути лише порівнюючи це з тим, що близьке для неї.  Те, що відбуватиметься в новому світі для нас прикрите пеленою невідомості. Знаємо лише, що тоді люди матимуть нові тіла – схожі до ангельських. Із іншого боку ми також знаємо й те, що таїнство Шлюбу, яке приймають люди на землі – робить пару онтологічною єдністю назавжди. Християнський шлюб – вічний і не має свого кінця. Отже принагідно згадаємо, що настільки популярні нині розлучення – це річ цілком протиприродна. Розлучення не просто гріх супроти Церкви, це гріх проти самої сутності, проти самої природи людини.

Те, що намальована Христом картина ніяк не узгоджується з нашим попереднім життєвим досвідом і власним уявленням про світобудову, зовсім не  говорить про те, що ми повинні через це відкидати сказане.

Ми з вами добре знаємо, що чоловік і дружина у різні моменти свого знайомства, зближення й зрештою – спільного життя переживають абсолютно різні духовні переживання та по різному ставляться один до одного. Пригадайте, як у школі хлопець виявляє до дівчини знаки симпатії.  Він тягне її за кіски, лупить по спині портфелем чи ще якісь інші прикрощі. Це один спосіб взаємостосунків такої пари. Згодом, коли вони підростуть, закоханий юнак дарує своїй дівчині квіти, запрошує в кіно та годинами готовий говорити з нею по телефону. Мине ще якийсь час, вони одружаться, і будуть виявляти свою приязнь та почуття один до одного зовсім іншим способом. Він буде заробляти гроші, а вона прасуватиме йому сорочки. Мине ще якийсь час, емоції стихнуть, вони стануть більш розміреними й тихими. Не можна сказати, що вони стануть байдужими один до одного, хоча й такий варіант розвитку теж можливий. Я б радше хотів звернути увагу на те, що у всіх згаданих випадках ми ведемо мову про одну й ту саму пару. Від самого дитинства до глибокої старості рівень їх стосунків змінюється, поглиблюється. Спочатку вони були одними, потім – іншими. А потім – ще іншими.  Так само й ми коли помремо, а потім воскреснемо для нового життя,  будемо мати із своїми чоловіками та дружинам зовсім інший зв'язок. Який? Цього поки ми не знаємо. Знаємо лише, що наше життя гробом не закінчується, але буде тривати вічно, поза часом. Тому, Христос і відповідає садукеям докоряючи – що ті не знають ні Писання, ні сили Божої.

Хіба садукеї не знали Писання? Вони читали його, але не бачили в його сторінках правдивого змісту. Існує безліч  прикладів того, коли людина читає Біблію, начебто просту та елементарну річ, але не хоче її сприйняти. Тому, у іншому фрагменті, який нині читався – зачалі свята – Господь нагадує «Дивіться, (або ще кращий переклад – «спостерігайте»), як ви слухаєте».  Це дуже важливе питання для всіх нас. Подивімося на себе, як ми слухаємо Євангелію. Ми начебто кожного разу чуємо одній й ті ж самі речі, нічого нового та дивовижного. Але Господь нам нагадує про те, що слухати потрібно більш уважно, придивляючись до себе, і тоді знайдеться і відкриється нам багато дивовижних речей.

І далі, Господь відповідає садукеям: подивіться, як Бог називається в Святому Писанні: Бог Авраама, Ісаака та Якова. Що це означає? Це означає, що існує вічне життя. Якби не було вічного життя, не було б вживих  у іншому світі Авраама, Ісаака та Якова, Бог би так себе не називав.  І тому далі нам нагадується, що: «Бог є Бог живих, а не померлих».

Тільки коли ми відвідуємо храм Божий, ми стаємо причасниками Царства Божого уже тепер, ще живучи на землі.  Для віруючих немає не померлих, ні живих, бо для Господа всі люди – живі. Просто вони живуть зараз у іншому місці та мають інший спосіб свого буття ніж маємо ми. Вони живуть своїм, особливим життям.

Сьогодні Церква ставить перед нами особливий приклад того, як благодатно може людина відійти у вічність, минаючи ті спокуси та випробовування, що ми називаємо митарствами, а католики – чистилищем. Нині ми вшановуємо день Успіння святої праведної Анни  - матері Пресвятої Богородиці.  На відпусті кожної Літургії ми обов’язково згадуємо про Богоотців – Йоакима та його дружину Анну. Сьогодні ж ми особливо згадуємо те, як Анна, доживши до 79-ти років, віддала душу Богу. За своє праведне життя, безліч терпінь та пережитих скорбот, непорочність та незлобливість, Господь сподобив її особливої милості. Її смерть стала тихим Успінням, мирним сном, після пробудження якого вона отримала нове життя з Богом.

На свято Успіня Пресвятої Богородиці ми вже говорили про те, чим смерть людини відрізняється від смерті праведника – успіння. Успіння – це перехід від одного життя до іншого. Коли помирає праведник, то він оминає ті митарства, на яких йому біси нагадують про гріхи та злочини. На відміну від нас, грішних людей, праведник не бере зі собою торби того зла та неправди, які ми чинили роками. Коли ми помремо, то надовго зупинимося уже на перших пунктах Заповідей Божих. Смерть праведника – явлення світу перемоги життя над смертю. Вона лише переходить із місця свого подвигу, до місця нагороди. Ми повинні цього прагнути всім серцем. І тому, більше готуватися до смерті саме внутрішніми речами. От є люди, які наперед купляють собі домовину, пишуть особливий сценарій власних похорон, список учасників і безліч дрібних вказівок як все повинно пройти. Безперечно, все це марнота, яка не має жодного значення для майбутнього. Найголовнішим є те, як ми приготуємо свою душу та з чим покажемося на Суд Божий.

Свята праведна Анна довго не мала дитинки. При цьому, вона не нарікала на Бога, але смиренно терпіла. І вже, під кінець життя Господь нагородив її смиренне терпіння – вона народила дівчинку. І Діва Марія прожила в Єрусалимському храмі серед іншого й тому, що виростала вона вже сиротою. А Йоаким помер за два роки перед смертю Анни. Саме тому їй дали обручника Йосифа, який нею піклувався, поки сам не помер. Це не був її чоловік, у нашому розумінні, а був опікун – батько та старший наставник, який дивиться за нею та турбується так, як дивиться та піклується батько за своєю донькою. Для людей вони виглядали подружньою парою, бо в давнину, та й і тепер в тих краях можуть бути звичаї літнім чоловікам брати за дружину малих дівчат. Але ж ми добре знаємо, чим був цей союз Йосифа та Марії в дійсності.

Отже, я вітаю всіх нас із нинішнім святом. Нехай життя та успіння святих Богоотців Йоакима та Анни покажуть та навчать нас із вами, яким повинне бути й наше з вами життя. Якщо нам здається, що ми довго страждаємо, довго чогось просимо, але не отримуємо, то пригадуймо собі цю подружню пару. Вони все життя чекали спадкоємця. І таки дочекалися та досягли багато більше, ніж сподівалися. Нехай Господь поблагословить усіх нас, дозволяючи побачити Царство Боже і тут, на землі, і після нашої смерті! Амінь.

Читати далі...

Про вхід Господній у Єрусалим, гроші в храмі та дерево без плодів

Євангелист Матвій розповів нам у одному євангельському зачалі одразу три чудових історії. Вони начебто не пов’язані між собою однією темою, але все-таки дуже близькі та доповнюють одна одну. Перший фрагмент розповідав про те, як Господь в’їзджав у Єрусалим. Ми з вами цю історію добре знаємо, бо згаданій події присвячено велике двунадесяте свято – «Вхід Господній до Єрусалиму», яке ми маємо напередодні Великодня, за тиждень. Отже, діставшись Єрусалиму Господь увійшов до храму, де побачив страшну картину. Перед ним сиділи міняйли – люди, які обмінювали товари на гроші, або одні гроші на інші. Треба сказати, що в той час у Галілеї, яка була частиною Іудеї, яка в свою чергу була окупована римлянами та складала Римську імперію, ходили різні гроші. Із іншого боку, євреї не приймали в храмі римських грошей, вважаючи їх нечистими. Тому, вони мали спеціальних людей, які облаштовували те, що нині називається пунктом обміну валют. Лише за храмові гроші можна було те, що продавалося на території храму. А там продавалися тварини, яких можна було там купити та принести в жертву Богу. Як ми пригадуємо, при народженні Спасителя Діва Марія також принесла його до храму на сороковий день, і так само, приносила жертви Господу, як це робили всі інші люди її часу. А нині ми читаємо історію, коли Христос заходить до храму та бачить, що міняйли сидять за столами, продають птицю та худобу, міняють гроші, метушаться, всі займаються своїми справами, ніхто не молиться та не розуміє святості того місця. Обурений побаченою картиною Господь перекидає ті столи, випускає пташок і тварин кажучи: Дім мій має бути домом молитви, а ви перетворили його на печеру розбійників.

Як нам ставитися до цієї історії? Що ми можемо з неї взяти для себе? Насамперед ми маємо розуміти, що Господь не засудив факт існування грошей у храмі. Дуже багато людей вважають, що коли вони приходять до церкви, то тут повинно бути все задурно, та ще й їм мають платити за те, що вони прийшли. Звісно, це б було ідеально, коли б ми мали стільки грошей, щоб могли їх вільно роздавати потребуючим людям. Насправді, й це треба розуміти, Церква, як Бого-людська істанова також потребує певного людського ресурсу, в т.ч. фінансового. У тому, що церкві потрібні пожертви немає нічого дивного чи, тим більш - обурливого. Для того, щоб у храмах відправлялися богослужіння, потрібні постійно купувати певні речі – з Небес вони нам не падають. Нам постійно потрібно платити за електроенергію, купувати вино, муку, єлей, вугляр, ладан, свічки, облачення, книги чи церковне начиння. Дуже багато речей які потрібно купувати. І зробити ми це зможемо лише коли люди допоможуть нам у цьому, складаючи пожертви на храм.

Раніше було так, що ті віруючі, які замовляли служби, самі приносили все необхідне для відправи. Вони самі робили муку з якої пекли просфори, чи вирощували виноград для того, щоб зробити з нього вино. У тих народів, де дозволяв клімат, люди самі вирощували оливкові дерева для заготовки найкращого єлею. У наш час, безперечно, люди не мають змоги робити вдома всі ці речі самостійно. Натомість, для того, щоб забезпечити діяльність своєї церкви вони приносять туди своїх гроші для того, щоб все це придбати. Окрім того, що принесені речі повинні бути найкращої якості, треба й сказати, що наша віра в Бога повинна бути підтвердження реальними вчинками, якщо хочете фінансовими та матеріальними жертвами. Християни повинні вірити не теоретично, але реально мають віддавати частину свого гаманця, часу, здоров’я Богові, який і дав нам усе це. І тут зовсім немає нічого дивного.

Христос засудив не те, що в храмі люди приносили гроші, але те, що багато людей приходили до нього не для того, щоб молитися, але щоб тут заробляти та збагачуватися. Ми з вами повинні дуже чітко розуміти оту різницю. Якщо ти приходиш до Бога не каятися та не молитися, але з якимись проханнями про земне благополуччя – ти тут не лише не спасаєшся, але навпаки - гинеш. Я знаю навіть кілька священнослужителів, які стали пастирями лише для того, щоб так заробити гроші, збагатитися. Це стосується в рівній мірі й багатьох церковнослужителів – прислужників та храмових працівників. Годі вже говорити про професійних хористів, які своїм голосом прославляють Бога, а серцем в той час уже рахують прибутки. Це страшна зневага святині: люди, які приходять до храму не тому, щоб віддати себе повністю, щоб тут відчути духовну, душевну та тілесну насолоду зцілення та освячення, але тому, що добре пам’ятають про кінець місяця, коли бухгалтер видаватиме зарплату. От саме для таких людей Господь залишив нам для прочитання цей Євангельський фрагмент.

Церква - це дім молитви. Ми приходимо сюди молитися – зустрітися та поспілкуватися з Богом – своїм Небесним Отцем лицем до лиця. У святих Таїнствах ми самі з’єднуємося з Богом найтіснішим чином. У жодній іншій релігії чи філософії немає нічого подібного. Мало в якій вірі «бог» може принизити себе спілкуванням із простими людьми, а тут ми стаємо з Ним одним цілим! Це просто неймовірно і людською мовою це не передати, що людина причащаючись, стає одним Тілом і Кров’ю зі своїм Спасителем, чим очищає та зцілює її. Дуже дивно, а ще більше шкода, що більшість людства зовсім не звертають на це уваги. Безперечно, для них було б багато краще, якби замість Причастя їм тут одразу давали гроші. Я нещодавно прочитав новину, що в США, в одній із церков священик прямо виголосив, що кожному відвідувачу богослужіння від даватиме по десять доларів. Для американців це гроші, начебто, не дуже великі, але – все одно якийсь стимул. От іноді ми вагаємося, йти до церкви чи не йти. А тут подумаєш, 10 доларів? Окей! Теж гроші! Добре ж тому пастору живеться, що має чим привабити та настільки мотивувати свою паству. Це начебто кумедна історія, але наскільки ж вона при цьому страшна. Не по десять доларів ми йдемо до храму. І навіть не по сто! Церква це ідеальне місце для того, щоб побачити Бога так чітко й близько, що в жодних земних умовах ми зробити цього не зможемо, як би не намагалися.

 Людей, які цим легковажать сміливо можна порівняти з самогубцями, які гинуть, убивають себе все одно маючи переконання, що так їм буде краще! Вони відкривають вікно на десятому поверсі маючи переконання, що він полетить одразу в те місце, де в нього більше не буде жодних проблем. Але, як правило, нічого такого не відбувається. Він падає додолу, ламає собі хребет, його мозок і кишки розкинуті по всій вулиці, а душа йде до пекла. Друга історія, яку ми з вами читали - про неплідну смоківницю. Ця історія доповнює попередню, і має велике значення для нас із вами, хоч насамперед була адресована до тогочасних юдеїв. Господь від початку людської історії дав їм усе, зробивши своїм, Боговибраним народом. Зрештою, його багато хто й до нині так називає. Так само, як люблячі батьки нині посилаючи дитину на науку забезпечують її всім необхідним: одягають, обувають, годують, дають гроші на телефони та планшети, знімають квартири, фінансують походи в бари та дискотеки, купляють вступні іспити, репетитора, кожного окремого викладача і ще безліч усього тільки для того, щоб він лише добре вчився. А цей синок, чи донька, як правило, зовсім не цінує такого, погано вчиться, веде себе по-хамськи, і ще до кінця першого курсу його або виганяють, або переводять, або оформляють академ-відпустку, даючи час одуматися та закрити всі «хвости».

Подібним чином і єврейський народ отримав величезний аванс від Бога, величезне вкладення в його майбутнє. Але вони це протратили: коли прийшов обіцяний Месія вони не лише не впізнали Його, не визнали, але ще й розіп’яли! Тому, на прикладі дерева, яке не дало плодів, Христос і показав усім долю всього юдейського народу. Бог очікував від своїх обранців добрий плід. Але, він підійшов до нього зблизька і побачив, що нічого доброго там немає. Замість того, щоб прийняти свого рятівника вони його, зрештою, жорстоко вбивають. Зауважмо, що Христос Спаситель щоразу так само й до нас приходить, шукаючи добрих плодів нашого життя. Він підходить до нас, а в нас – нічого немає. Пустка. Там де мали зацвісти пишні квіти – кілька засохлих травинок. Христос прокляв це дерево, а самі апостоли дивувалися як таке може бути, щоб дерево всохло миттєво. Всім відомо, що для такого потрібно кілька місяців, а може й років. Це перевершило закони природи, відомі людям. Це перевершило все те знання про природу, яке мали апостоли до того часу, й тому вони вжахнулися від сили свого Учителя.

Як би сильно Господь не любив це дерево, яке ж сам сотворив, але якщо воно перестало приносити добрі плоди – воно засохне та буде викинуте геть. Наше з вами життя теж буде оцінене Христом за тими самими критеріями: є у нас добрі плоди чи немає. Чи любимо ми інших людей чи не любимо? Що діється в нашій душі: там вирує океан пристрастей і злоба чи мир і смирення? Чи здатні ми сказати: Господи, ти мене більше прощаєш, тому я прощатиму своїх кривдників!? Чи є у нас бажання почути Христа та змінюватися? Христос на осляті в’їзджає до Єрусалиму. Люди радіють, стелять під ноги тваринці пальмове галуззя та свій одяг. І начебто добру справу роблять. Але саме тим, що вони зараз виявляють до нього свою любов та шану, вони самі ж себе засуджують! Сьогодні вони Йому стелять, а через кілька днів волатимуть, щоб Понтій Пилат Його немилосердно розіп’яв на хресті. Суд над такими людьми буде зовсім іншим, аніж над тими, хто Його одразу не сприйняв.

Існують такі держави світу, в яких злочин вчинений у стані алкогольного сп’яніння карається терміном удвічі більшим за той самий злочин, звершений тверезою людино. Дуже цікава практика. Якби ми з вами не знали як потрібно жити, не знали, що найбільше в світі потрібно любити Бога, і ставити Його закони на перше місце. А також те, що ближнього слід любити так само, як любимо себе, тоді б нас судили за зовсім іншою шкалою. А тепер нам немає виправдань, бо ми знаємо як усе мало бути: наша поведінка, слова, наміри та думки. Любити, прощати, йти на зустріч. Зробити перший крок. Цього очікує від нас Господь, бо це Він першим зробив заради кожного з нас. Він пішов на зустріч тим людям, які Його ж розпинали! І апостолам напередодні Таємної вечері він умив усім ноги, навіть знаючи те, що вони Його покинуть, полякаються та втечуть, а двоє явно зрадять. Уночі Він йшов та молився за тих, хто вже скоро його розпинатиме. Він казав «Прости їм, Отче, бо вони не знають, що коять». А раз наші кривдники не знають, що вони коять, то моя справа – напоумити їх, навчити їх власним прикладом. Полюбити їх, щоб вони полюбили. Якщо бачимо, що людина грішить у своїй дурості, а ми це бачимо та розуміємо, то маємо не озлоблюватися, але молитися за неї. Прости її Боже, прости і мене, і нас разом. А хіба не може такого бути, що люди ставляться до нас погано не тому, що вони погані, а тому, що ми на таке заслужили!

Ці Євангельські слова для нас важливі тому, що стосуються безпосередньо кожного з нас. Чимало людей переконані що Біблія, Євангеліє це всього лиш чудовий пам’ятник древньої писемності. Але це не просто книжка! Насамперед, це наша книга Життя. Ми читаємо її, але знаходимо слова про самих себе! Читаючи жодну іншу книгу не можна відчувати чогось подібного. У жодній іншій книзі немає настільки чітких, яскравих згадувань про нас самих. Мало хто з нас удостоїться тієї радості, щоб про нього написали книжку. Але Бог про нас її написав! У Євангелії поміщено чимало розповідей про те, яким у дійсності є наше внутрішнє, духовне життя. І коли там пише про дерево, яке немає плодів, мова звісно ж не про дерево, але про нас і з вами. Коли Господь каже нам «Прийдіть до мене всі струджені та обтяжені і я заспокою вас» - ці слова також до нас. Це означає, що Він завжди, у найважчі хвилини нашого життя хоче допомагати нагати нам! Він простягає нам руку допомоги, витягуючи з ями гріха та пристрастей. Це Він, наш люблячий Отець, виходить нам назустріч, як колись виходив на зустріч блудному сину. Але чи захочемо ми сприйняти цей дарунок і цю любов – тепер залежить лише від нас.

Господь, із свого боку, зробив усе. Пригадуєте, коли на Голгофі він вигукнув «Звершилося!». Він зробив все, щоб ми з вами спаслися. І з того моменту, жодна людина, яка хоче спастися, не може оминути свого спасіння. Але, при цьому, й жоден грішник не може виправдати себе, після того, як Христос помер за нього на Хресті. За нього помер Христос, а він все одно йде в бар. Все одно краде. Все одно, п’є пиво та плюється насінням на лавочці під під’їздом. За нього помер Христос, але коли подорожчала горілка, то він пити менше не став, стали менше їсти його діти. От саме така людська філософія і являє те, ким ми є насправді: християни чи неотесане бидло, яке лише видає себе християн. Серед нас, на жаль, таких людей чимало. Тому, треба частіше, вслід за апостолом Юдою Іскаріотом запитувати «Чи це не я, Господи?». Амінь.

Читати далі...