Сьогоднішнє Євангельське читання присвячені молитві. Воно навчало нас молитися. Дивна справа – скажуть ті, хто багато молиться, часто відвідує богослужіння, хто прочитав свій молитвослов від початку до кінця, а потім від кінця знову на початок. Іноді здається, що люди навчені з дитинства молитися, уміють це добре робити до самої своєї старості. Однак, нині нам Господь нагадує про те, що молитва устами та молитва серцем – це різні речі. Нам розповідається про те, що справжня молитва повинна мати певні ознаки.
Першою ознакою, звичайно, є наша віра, впевненість у тому, що Бог нас чує, хоче увійти в наше життя. Я б тут навіть ужив слово «втрутитися». Господь хоче втрутитися в наше життя, змінити там існуючий порядок речей та полагодити там усе поламане та пошкоджене гріхом. Він хоче втрутитися та допомогти нам у наших обставинах. І це при тому, що незалежно від того, чи розуміємо ми те, що нам потрібна допомога, чи не розуміємо цього. Отже, молячись ми з вірою просимо Бога змінити якісно існуючий стан речей та стати частиною нашого життя.
У цьому принципова різниця між віруючими та невіруючими людьми. Невіруючі живуть так, наче нічого цього немає: немає ні Бога, ні бісів, ні гріха, ні благодаті. Живеш собі, як знаєш. З ранку до вечора, а з вечора до ранку. І так – день за днем по колу, все життя, поки все це не закінчиться могилкою два на півтора метри. І все. Скільки жив собі, мав завжди мрії та сподівання, цілі, заради яких вважав варто жити. Але хіба є сенс у тому житті, в якому день «аби до вечора»? Ні, звичайно. Це безглуздя. І це розуміють усі. Навіть атеїсти. І саме тому вони не вірять у Бога, що знаючи все це потрібно змінюватися, а вони цього не хочуть. Вони не хочуть пускати в його життя. А ми – хочемо та просимо про це. І це – перша ознака нашої правильної молитви. Знаємо, що Він нас чує та хоче вислухати.
Із іншого боку, не треба забувати, що Бог нас чує навіть коли ми не молимося. Він – Всезнаючий. Він знає все що з нами було, є та буде. Тому, в цьому сенсі, Йому зовсім не потрібно ще раз розповідати про те, що ми хочемо чи про що мріємо, чи що лежить у нас на серці. Він і так про все це знає. Йому, очевидно, відомо про нас таке, що ми самі про себе не знаємо. Тож, єдине що від нас потрібно – щоб ми збагнули це та вийшли Йому на зустріч, зробили всього лиш кілька кроків для зустрічі з Ним. Він уже вийшов нам на зустріч – від нас очікується наш особистий вибір, який і є, власне, вірою. Віра – це наша особиста реакція на те, що Бог існує та хоче нам допомагати – наповнити наше життя сенсом. Це менше частина дороги, але її нам потрібно пройти самостійно та свідомо.
Іноді ми молимося за людей, які самі за себе зовсім не моляться. Із одного боку це їм, звичайно, допомагає – бо це хоч і невелика, але благодать на них спочиває все одно. Але з іншого – проти їх волі не те що ми, але й Сам Господь не може нічого вдіяти. Якщо сама людина не дбає про своє спасіння не від слабкості, а від гордині, то сподіватися на надзвичайний результат було б дуже наївно. Матері моляться за своїх дітей, а ті по барах і дискотеках розважаються. Чи поможе така молитва цій дитині? Не знаю. Знаю точно, що допоможе самій матері. Але, щоб молитва почала працювати в житті інших людей – їм потрібно почати змінюватися хоча б на йоту.
Друга умова доброї молитви – це наша віра в те, що для Бога немає нічого неможливого. Іноді Господь ставить нас у такі умови, з яких здавалося б немає ніякого виходу. Ні з точки зору фізики, здорового глузду чи зі звичайного прагматизму може здаватися, що виходу немає. Але Господь нас нині навчає, що достатньо віри величиною гірчичне зерня, цього буде достатньо, щоб пересувати гори. Чуєте, гора може перейти з місця на місце для людини, яка має віру! Нам із вами, як прихованих матеріалістів, це звичайно не зрозуміло. Ми й дійсно з вами не мали радості бачити випадку, коли гори вмить змінювали своє географічне положення. Тому, Христос нам і нагадує, що навіть така річ можлива. А не бачили ми цього тому, що в нас мала віра. Ми не пускаємо Христа діяти в своєму житті та не віримо Йому. Так, ми знаємо, що Він колись приходив на землю, щоб врятувати від гріха та смерті людей, що розіп’явся та воскрес.
Але, що всі ці згадані події мають безпосереднє відношення до нас та нашого майбутнього – це ще треба подумати. Нам складно прийняти любов Божу, яка багато більша за нашу власну любов до себе, і тим більше до Нього. Нам складно повірити в те, що Бог зацікавлений у нашому спасінні. Що це Його свята воля. Його воля є на наше обожнення та преображення. На те, що ми нарешті стали повноцінними людьми. Поки ми грішимо – ми не повноцінні люди. А дехто з нас уже й на людей мало чим схожий, через велику кількість гріхів.
Тому, Господь нині ще раз нам нагадує про те, що коли матимемо віру в зернятко гірчичне, то зможемо переставляти гори. Звичайно, Спасителю немає ніякого сенсу давати нам такі можливості лише для того, щоб у своєму житті ми лиш тим і займалися, що фізично переставляли гори. Натомість, Він хоче щоб ми твердо знали, що в нашому житті немає таких складних обставин, із яких ми б не змогли з християнською гідністю вийти – із благодаттю, честю, гідністю та вдячністю Богу.
Ми вже згадали, що молитися можна устами, коли ми просто читаємо з книжки чужі слова. Але Бог хоче того, щоб ми молилися ще й серцем. І для цього наше серце повинне бути приготовленим. Однією з умово того, що Господь нас почує (тобто не лише сприйме створені нами децибели та коливання звуку в повітрі), але вислухав наші молитви та задовольнив наші прохання є готовність такої співпраці нашого серця. І одним із способів такої підготовки серця, про який ми чули в Святому Писанні, це є наша здатність і бажання прощати тих людей, які нас чимось образили, ставляться до нас несправедливо, чи в певних обставинах повелися з нами нечесно, погано, жорстоко.
І ось, Господь нам каже, що до того часу, поки ми не навчимося правильно сприймати таких людей, до того часу наше серце не буде тим органом, яке здатне добре молитися. Ми з вами чудово розуміємо, що та людина, яка ходить з милицями через хвору ногу не зможе приймати участь у змаганнях, поки не вилікується. Так і людина з гіпсом – коли в неї не згинається нога, то вона бігти не зможе. Так наше серце не може звершувати доброї молитви, допоки в ньому живе злоба, гнів і ненависть до інших. Та й чимало інших гріхів, які ми чинимо стосовно своїх ближніх.
А подивиться наскільки ми заздрісні. Люди заздрять не лише чужому добру, але чужому злу! Є різні ситуації, де людина може проявити себе в повній мірі. Якщо хтось із вас читає ранішнє чи вечірнє правило то міг застановитися над словами, в яких святий просить Бога прощення за то, що «побачив доброту іншого, і нею був уязвленний». Людина може бути враженою тим, що хтось кращий за неї. Коли хтось звершить гріх, то ми ще якось терпимо чи сміємося з цього. Але вже коли хтось проявив свої кращі риси, нам зі спокійним серцем дуже часто витерпіти це буває не під силу.
Тому, в народі часто можна почути, що не той друг, який розділяє твоє горе, але той, який зможе розділити твою радість. Це зовсім інший внутрішній стан і зовсім інша людина. Ми заздримо добру інших людей, їхньому багатству, славі чи нагородам. Отже, над цим нам також потрібно працювати, щоб залишатися християнами. А нинішнє Євангеліє стане для нас ще одним невеликим уроком і поштовхом, для виправлення власного життя тим, хто хоче справді молитися. Не просто читати з молитовника чужі слова та мавпувати чужий духовний досвід, який далекий від особистого досвіду. Не просто приміряти на себе чужий одяг. Не просто повторювати за святими та великими подвижниками ті слова, які нам поки недоступні. А треба це визнати! У молитвах святих людей існує безліч слів, які ніколи не стануть нашими!
Як я часто згадую святого Макарія Великого, який просив у Бога прощення гріхів, бо «ніколи не зробив нічого доброго». А хіба хтось із нас дійсно може чесно, поклавши руку на серце сказати, що ніколи не сотворив нічого доброго? Та кожен із нас має такий список своїх добрих справ, що досі дивуєшся чому нас ще не канонізували за життя! Із такими думками ми проходимо до храму не за покаянням та очищенням, але за нагородами! І, бажано – сторицею. – Господи, ти ж добре знаєш те, що я постив і читав акафіст! А хіба ти забув, Боже, що моя сусідка не постить і не молиться, а я молюся? Так, що вибачай, але я хочу медальки!
Святі Отці мали зовсім інших погляд на свою діяльність та зовсім по іншому її оцінювали. Навіть написано, що святі оплакували свої чесноти, добрі справи так, як оплакують люди свої гріхи. Оплакувати свої добрі справи, як гріхи може лише дуже досконала людина. На превеликий жаль ми з вами зовсім не такі, але, принаймні, маємо знати про цей ідеал, до якого всіляко маємо прагнути. І це правда, що кожна наша добра справа може бути викликана не бажанням зблизитися з Богом, виконуючи Його волю, а щоб про нас добре думали та добре говорили люди. Щоб нас похвалили, нам заплатили чи дали грамоту. А ще, для того, щоб нас хвалила наша обдурена совість. Але від того, що людина сама себе хвалить – вона впадає в гординю та гине. І хоча вона молиться, це їй зовсім не допомагає. Саме про це Господь у іншому місці Писання навчає кажучи, що: «Не кожен, хто каже Господи, Господи, увійде до Царства Небесного». Вони начебто роблять все, як треба, і навіть моляться, але все одно – у них великі проблеми в духовному житті. Чому? Тому, що вони не живуть так, як каже Господь і не мають внутрішнього налаштування, яке б відповідало зовнішній поведінці.
Отже, нехай нинішній коротенький Євангельський фрагмент, у якому було буквально три речення, змінить кожного з нас у ту міру, в яку може змінити.
Дякую всім вам за молитву, дякую за те, що знайшли можливість у будній день прийти до нашого храму та прикрасити його своїм співом і присутністю. Нехай Господь Бог усім допомагає і благословляє. Слава Ісусу Христу!
Першою ознакою, звичайно, є наша віра, впевненість у тому, що Бог нас чує, хоче увійти в наше життя. Я б тут навіть ужив слово «втрутитися». Господь хоче втрутитися в наше життя, змінити там існуючий порядок речей та полагодити там усе поламане та пошкоджене гріхом. Він хоче втрутитися та допомогти нам у наших обставинах. І це при тому, що незалежно від того, чи розуміємо ми те, що нам потрібна допомога, чи не розуміємо цього. Отже, молячись ми з вірою просимо Бога змінити якісно існуючий стан речей та стати частиною нашого життя.
У цьому принципова різниця між віруючими та невіруючими людьми. Невіруючі живуть так, наче нічого цього немає: немає ні Бога, ні бісів, ні гріха, ні благодаті. Живеш собі, як знаєш. З ранку до вечора, а з вечора до ранку. І так – день за днем по колу, все життя, поки все це не закінчиться могилкою два на півтора метри. І все. Скільки жив собі, мав завжди мрії та сподівання, цілі, заради яких вважав варто жити. Але хіба є сенс у тому житті, в якому день «аби до вечора»? Ні, звичайно. Це безглуздя. І це розуміють усі. Навіть атеїсти. І саме тому вони не вірять у Бога, що знаючи все це потрібно змінюватися, а вони цього не хочуть. Вони не хочуть пускати в його життя. А ми – хочемо та просимо про це. І це – перша ознака нашої правильної молитви. Знаємо, що Він нас чує та хоче вислухати.
Із іншого боку, не треба забувати, що Бог нас чує навіть коли ми не молимося. Він – Всезнаючий. Він знає все що з нами було, є та буде. Тому, в цьому сенсі, Йому зовсім не потрібно ще раз розповідати про те, що ми хочемо чи про що мріємо, чи що лежить у нас на серці. Він і так про все це знає. Йому, очевидно, відомо про нас таке, що ми самі про себе не знаємо. Тож, єдине що від нас потрібно – щоб ми збагнули це та вийшли Йому на зустріч, зробили всього лиш кілька кроків для зустрічі з Ним. Він уже вийшов нам на зустріч – від нас очікується наш особистий вибір, який і є, власне, вірою. Віра – це наша особиста реакція на те, що Бог існує та хоче нам допомагати – наповнити наше життя сенсом. Це менше частина дороги, але її нам потрібно пройти самостійно та свідомо.
Іноді ми молимося за людей, які самі за себе зовсім не моляться. Із одного боку це їм, звичайно, допомагає – бо це хоч і невелика, але благодать на них спочиває все одно. Але з іншого – проти їх волі не те що ми, але й Сам Господь не може нічого вдіяти. Якщо сама людина не дбає про своє спасіння не від слабкості, а від гордині, то сподіватися на надзвичайний результат було б дуже наївно. Матері моляться за своїх дітей, а ті по барах і дискотеках розважаються. Чи поможе така молитва цій дитині? Не знаю. Знаю точно, що допоможе самій матері. Але, щоб молитва почала працювати в житті інших людей – їм потрібно почати змінюватися хоча б на йоту.
Друга умова доброї молитви – це наша віра в те, що для Бога немає нічого неможливого. Іноді Господь ставить нас у такі умови, з яких здавалося б немає ніякого виходу. Ні з точки зору фізики, здорового глузду чи зі звичайного прагматизму може здаватися, що виходу немає. Але Господь нас нині навчає, що достатньо віри величиною гірчичне зерня, цього буде достатньо, щоб пересувати гори. Чуєте, гора може перейти з місця на місце для людини, яка має віру! Нам із вами, як прихованих матеріалістів, це звичайно не зрозуміло. Ми й дійсно з вами не мали радості бачити випадку, коли гори вмить змінювали своє географічне положення. Тому, Христос нам і нагадує, що навіть така річ можлива. А не бачили ми цього тому, що в нас мала віра. Ми не пускаємо Христа діяти в своєму житті та не віримо Йому. Так, ми знаємо, що Він колись приходив на землю, щоб врятувати від гріха та смерті людей, що розіп’явся та воскрес.
Але, що всі ці згадані події мають безпосереднє відношення до нас та нашого майбутнього – це ще треба подумати. Нам складно прийняти любов Божу, яка багато більша за нашу власну любов до себе, і тим більше до Нього. Нам складно повірити в те, що Бог зацікавлений у нашому спасінні. Що це Його свята воля. Його воля є на наше обожнення та преображення. На те, що ми нарешті стали повноцінними людьми. Поки ми грішимо – ми не повноцінні люди. А дехто з нас уже й на людей мало чим схожий, через велику кількість гріхів.
Тому, Господь нині ще раз нам нагадує про те, що коли матимемо віру в зернятко гірчичне, то зможемо переставляти гори. Звичайно, Спасителю немає ніякого сенсу давати нам такі можливості лише для того, щоб у своєму житті ми лиш тим і займалися, що фізично переставляли гори. Натомість, Він хоче щоб ми твердо знали, що в нашому житті немає таких складних обставин, із яких ми б не змогли з християнською гідністю вийти – із благодаттю, честю, гідністю та вдячністю Богу.
Ми вже згадали, що молитися можна устами, коли ми просто читаємо з книжки чужі слова. Але Бог хоче того, щоб ми молилися ще й серцем. І для цього наше серце повинне бути приготовленим. Однією з умово того, що Господь нас почує (тобто не лише сприйме створені нами децибели та коливання звуку в повітрі), але вислухав наші молитви та задовольнив наші прохання є готовність такої співпраці нашого серця. І одним із способів такої підготовки серця, про який ми чули в Святому Писанні, це є наша здатність і бажання прощати тих людей, які нас чимось образили, ставляться до нас несправедливо, чи в певних обставинах повелися з нами нечесно, погано, жорстоко.
І ось, Господь нам каже, що до того часу, поки ми не навчимося правильно сприймати таких людей, до того часу наше серце не буде тим органом, яке здатне добре молитися. Ми з вами чудово розуміємо, що та людина, яка ходить з милицями через хвору ногу не зможе приймати участь у змаганнях, поки не вилікується. Так і людина з гіпсом – коли в неї не згинається нога, то вона бігти не зможе. Так наше серце не може звершувати доброї молитви, допоки в ньому живе злоба, гнів і ненависть до інших. Та й чимало інших гріхів, які ми чинимо стосовно своїх ближніх.
А подивиться наскільки ми заздрісні. Люди заздрять не лише чужому добру, але чужому злу! Є різні ситуації, де людина може проявити себе в повній мірі. Якщо хтось із вас читає ранішнє чи вечірнє правило то міг застановитися над словами, в яких святий просить Бога прощення за то, що «побачив доброту іншого, і нею був уязвленний». Людина може бути враженою тим, що хтось кращий за неї. Коли хтось звершить гріх, то ми ще якось терпимо чи сміємося з цього. Але вже коли хтось проявив свої кращі риси, нам зі спокійним серцем дуже часто витерпіти це буває не під силу.
Тому, в народі часто можна почути, що не той друг, який розділяє твоє горе, але той, який зможе розділити твою радість. Це зовсім інший внутрішній стан і зовсім інша людина. Ми заздримо добру інших людей, їхньому багатству, славі чи нагородам. Отже, над цим нам також потрібно працювати, щоб залишатися християнами. А нинішнє Євангеліє стане для нас ще одним невеликим уроком і поштовхом, для виправлення власного життя тим, хто хоче справді молитися. Не просто читати з молитовника чужі слова та мавпувати чужий духовний досвід, який далекий від особистого досвіду. Не просто приміряти на себе чужий одяг. Не просто повторювати за святими та великими подвижниками ті слова, які нам поки недоступні. А треба це визнати! У молитвах святих людей існує безліч слів, які ніколи не стануть нашими!
Як я часто згадую святого Макарія Великого, який просив у Бога прощення гріхів, бо «ніколи не зробив нічого доброго». А хіба хтось із нас дійсно може чесно, поклавши руку на серце сказати, що ніколи не сотворив нічого доброго? Та кожен із нас має такий список своїх добрих справ, що досі дивуєшся чому нас ще не канонізували за життя! Із такими думками ми проходимо до храму не за покаянням та очищенням, але за нагородами! І, бажано – сторицею. – Господи, ти ж добре знаєш те, що я постив і читав акафіст! А хіба ти забув, Боже, що моя сусідка не постить і не молиться, а я молюся? Так, що вибачай, але я хочу медальки!
Святі Отці мали зовсім інших погляд на свою діяльність та зовсім по іншому її оцінювали. Навіть написано, що святі оплакували свої чесноти, добрі справи так, як оплакують люди свої гріхи. Оплакувати свої добрі справи, як гріхи може лише дуже досконала людина. На превеликий жаль ми з вами зовсім не такі, але, принаймні, маємо знати про цей ідеал, до якого всіляко маємо прагнути. І це правда, що кожна наша добра справа може бути викликана не бажанням зблизитися з Богом, виконуючи Його волю, а щоб про нас добре думали та добре говорили люди. Щоб нас похвалили, нам заплатили чи дали грамоту. А ще, для того, щоб нас хвалила наша обдурена совість. Але від того, що людина сама себе хвалить – вона впадає в гординю та гине. І хоча вона молиться, це їй зовсім не допомагає. Саме про це Господь у іншому місці Писання навчає кажучи, що: «Не кожен, хто каже Господи, Господи, увійде до Царства Небесного». Вони начебто роблять все, як треба, і навіть моляться, але все одно – у них великі проблеми в духовному житті. Чому? Тому, що вони не живуть так, як каже Господь і не мають внутрішнього налаштування, яке б відповідало зовнішній поведінці.
Отже, нехай нинішній коротенький Євангельський фрагмент, у якому було буквально три речення, змінить кожного з нас у ту міру, в яку може змінити.
Дякую всім вам за молитву, дякую за те, що знайшли можливість у будній день прийти до нашого храму та прикрасити його своїм співом і присутністю. Нехай Господь Бог усім допомагає і благословляє. Слава Ісусу Христу!
0 коментарі:
Дописати коментар