Як часто ми цінуємо навіть якесь добре слово, промовлене до нас! Як часто ми цінуємо навіть єдиний жест чи будь-який інший вияв чужої уваги та поваги до нас! Годні вже говорити, якби знайшлася така людина, яка б згодилася взяти на себе якусь нашу хворобу! А як би ви сприйняли вчинок людини, яка б захотіла за вас померти? Замість того, щоб померли ми, померла вона?
Насправді, така людина дійсно існувала. Господь наш Ісус Христос, Який прийшов у наш світ, прийшов до нього саме для того, щоб померти заради кожного нас, даруючи нам можливість вічного життя в Божому Царстві. Щоб кожен із нас, тут присутніх, уже більше не вмирав, але під час своєї фізичної смерті лише перейшов від фізичного та дочасного життя до життя вічного та святого, в Царстві Небесному. Господь дійсно зробив уже все необхідне зі свого боку, щоб люди вже більше ніколи не помирали. Співпрацю Бога та людини для її спасіння у вічності святі отці називають особливим терміном – «синергія». Себто, це одна робота, яку повинні робити двоє осіб. Спаситель наш Ісус Христос своїми стражданнями, смертю, вознесінням та воскресінням явив нам те, що свою частину Він уже зробив. Надалі результат цієї справи залежить винятково лише від нас самих.
Кожного разу, коли ми приходимо до храму та причащаємося Тіла та Крові Господніх, ми причащаємося Самого Божества! Ми причащаємося і Його неспотвореної гріхом людськості, яку ми втратили в Адамі. Це так тому, що Ісус Христос одночасно був і Богом, і Людиною. Ми з вами по природі не боги, але Господь дозволив нам стати богами по милості, по благодаті Божій.
Бачимо та постійно переконуємося в тому, що Бог дозволив нам, людям, бути там, де перебуває Він сам – на Небесах, у Божому Царстві. Але для того, щоб ми з вами спаслися та змогли перебувати у цих Божих оселях, усім нам слід багато працювати над собою. Однак, треба пам’ятати ще й наступне. Скільки б добрих справ ми б не робили. Скільки би благочестивих думок не народжувалося в нашому серці чи розумі. Спасіння нашої душі це винятково дарунок Божий нам, своїм дітям. Для того, щоб ми стали причасниками цього дарунку, нам слід частіше приходити до храму, приступати до святих Христових Таїн, де в Святому Причасті найтіснішим чином з’єднуватися з Самим Живим Богом. Усі наші добрі справи є ніщо, в порівнянні з прийняттям Євхаристії. Тому, ми перед цим ще й очищуємо себе Таїнством Покаяння.
Усі ми бажаємо для себе добра. Ми всі бажаємо добра своїм дітям, родичам і друзям чи всій нашій державі. Відтак, тепер, коли в нашій державі триває військове протистояння з північним сусідом, багато наших хлопців несуть на собі хрест нашого фізичного та духовного спасіння. Вони заступаються за нас, тим самим продовжуючи та повторюючи подвиг хрестоношення. За ці страждання, жертви та смерті ми повинні довіку бути їм вдячними та не забувати ні їх, ні їхні родини в своїх молитвах. Пам’ятаймо, що нині ми живемо, і скільки ще будемо жити – це лише завдяки тим відомим і безіменним героям, що в окопах боронили наш спокій.
Дивлячись нині на цей Хрест, посеред церкви, маємо пригадувати собі, що світом повинні керувати лише Любов Божа та Любов людська. Вони повинні перемагати всі інші наші риси та почуття. Дуже часто ми стоїмо на роздоріжжі, шукаючи кращий варіант із кількох можливих. Чи зробити корисно собі, водночас, роблячи шкоду своєму ближньому, чи навпаки – користь ближньому, а собі шкоду. Для тих, хто стоїть перед цим вибором, Господь нагадує в Святому Писанні: ми маємо бути готові не лише поступатися в чомусь заради своїх ближніх, але робити щось більше – покласти душу свою за них. Покласти свою душу за когось це не обов’язково має означати, що померти. Хоча в прямому сенсі ми маємо бути готові на це піти, якщо цього вимагатимуть особливі обставини. Віддати душу – означає полюбити іншу людину так сильно, як би ми хотіли, щоб хтось важливий і дорогий нам полюбив нас самих.
Величезна проблема в тому, що ми схильні любити не всіх, а лише тих, хто хоч якось любить нас, або хоча б говорить, що любить. Добрими людьми ми вважаємо лише тих, хто нас нас хвалить, або робить нам добро. А ту людину, яка нас критикує, робить нам зауваження - ми дуже рідко можемо оцінити позитивно. Навіть якщо це зауваження справедливе. Ми дуже рідко можемо оцінити чуже напоумлення. Чому? Тому, що в кожному з нас живе гординя. У когось це може бути невеличке зернятко, але воно все одно живе. Воно існує для того, щоб чекаючи слушного моменту прорости в потрібний дияволу час. Він із одного боку принижує нас, змушуючи виконувати його волю та грішити, а з іншого навпаки – навіває нам безпечність. Він робить нас гордими, змушуючи судити інших, беручи за зразок самих себе. Якщо людина зробила гріх, але такий самий, який зробили і ми – ми її хвалимо. Якщо вона зробила щось добре, щось їй вдалося краще ніж нами – ми заздримо їй та не можемо її більше терпіти та любити, бо себе любимо більше. І тим більше, існує безліч випадків, коли ми грішимо, та ще й інших людей змушуємо грішити, або спокушаємо їх.
Тому, в нинішній святий недільний день, маємо собі пригадати що нас привело до Божого дому. Ми прийшли сюди не лише для того, щоб побачити один одного, не для того, щоб одні з нас тут поспівали, а інші почули особливий церковний спів. Наша мета тут єдина та проста. Ми прийшли сьогодні до Бога, щоб просити в Нього прощення гріхів, сил і натхнення більше не грішити. Нам потрібно вчитися та постійно змінюватися, від служби до служби. Щоб ті люди, які знають нас добре відчували, що ми прийшли саме з храму Божого, щоб вони бачили, як ми з року в рік змінюємося на краще. І хоча ці кроки можу бути невеликими, але вони все одно наближують нас до Бога, все одно вони в правильному напрямку. Церква - це те місце, яке змінює та преображає людину.
І зовсім не випадково, в нашому календарі є свято Преображення Господнього. Христос змінив свій вигляд, показавши деяким учням частину свого Божества, скільки ті могли збагнути. Так і кожен із нас повинен у свій час преобразитися, завдяки Божому храму.
Нинішнє богослужіння, також, має нам ще раз пригадати наші хрещальні обітниці, які давали чи то ми самі, чи наші хресні батьки, відрікаючись від диявола, від його гордині та служби йому. Часто буває так, що люди виконують зовнішні церковні обряди, але внутрішньо не змінюються. Такі люди, хоча й живуть у церкві багато років, називатися християнами не можуть. Добре та легко було б, якби ми були християнами лише по тому, як ми відвідуємо храм або скільки молимося. Безумовно, це також важливо, і Бог все це бачить, а від декого й приймає його жертву. Але християнство це не слова, а конкретні вчинки стосовно Бога, ближнього та самих себе.
Ми мало про це думаємо, але існує чимало гріхів, які людина робить проти самої себе. Коли ми об’їдаємося та обпиваємося, коли страждаємо на інші гріхи, які нам приносять шкоду: блуд, лінощі, заздрість. Ми начебто нікому не шкодимо, але всі ці речі нас зсередини роз’їдають. Тому, Церква уже дві тисячі років попереджує, що чинячи гріх людина сама наносить собі рану. Для невіруючої людини, для впертого грішника, пекло починається вже тут і тепер, на землі. Не колись, після смерті, а ще тут – за життя. Але, якби ж це було пекло тільки для тієї людини, яка грішить. Грішник робить так, щоб пеклом стає все те, де він перебуває: робота, дім, стосунки з людьми. Від такої людини страждають усі. Тому, частіше розважаймо над своєю поведінкою, чи не є ми, випадково, такими людьми, які самі живуть у пеклі та перетворюють життя на пекло іншим. Ми ж повинні любити один одного так, як нас полюбив Христос.
І кожного разу дивлячись та цілуючи це розп’яття, ми повинні пригадати ту величезну любов Божу, яка так ясно проявилася щодо кожного з нас. Якби на землі не було жодних інших людей, окрім нас особисто, Він би все одно прийшов би на землю та постраждав за нас! Така велика любов Божа до людини. Саме в цьому світлі ми повинні сприймати всі згадані нами події: про Голгофу та страждання, про смерть і воскресіння Спасителя. Все це відбулося винятково заради нас! У Старому Завіті Бог спасав людей лише через причетність до одного, обраного народу. У Новому Завіті принцип спасіння кардинально помінявся. Господь нині спасає не цілком народ, який би він не був, але спасає конкретну душу конкретної людини, відповідно до її якостей та устремлінь.
Щойно, під час Божественної літургії, ми чули, як священик виголошував слова Спасителя: «Пийте з неї всі, це є Кров моя Нового Завіту, що за багатьох проливається, на відпущення гріхів…». Зверніть увагу, що там не написано «за всіх», але тільки «за багатьох». Чому це так? А тому, що далеко не кожна людина здатна це сприйняти. Зовсім не кожна людина хоче сприйняти Христа як Бога та стати співучасником Його смерті та воскресіння. Ми знаємо, що кожна людина, яка помре – воскресне. Але ми також знаємо, що це воскресіння для різних людей буде різним. Для одних у домі Божому наготовлено багато осель. У той час, як для грішників буде мука сумління та самості, плач і скрегіт зубів. Звичайно, в Бога немає мети просто налякати нас цими словами. Страхом не можна досягнути любові. Ці слова показують нам величезний контраст у майбутньому, яке чекає на людей грішних і праведник.
І найголовніше. Коли буде Страшний суд, судити нас буде не Господь. Судити нас будуть наші вчинки. Перед усім світом буде показана історія нашого життя. Буде показане вже відоме людям, і те, що ми самі собі не хочемо згадувати. Про ті, які б ми давно воліли забути, але вони все одно постійно виринають із нашої пам’яті, наче докоряють нам знову й знову. І цей весь сором буде показаний перед усім всесвітом. Нині ми хочемо грішити потаємно, щоб це не бачили люди. Але в цьому немає великої мудрості та сенсу. Вони все одно це побачать. Немає нічого потаємного, щоб не виявилося. Тому, біймося Бога, ухиляймося від гріхів, згадуючи премудрого, який казав: початок премудрості – страх Господній.
А сьогодні, кожна людина, яка хоче спастися, дивлячись на це виставлене хресне знамення кається у своїх гріхах, прикликає Бога словами розумного розбійника: пом’яни мене Господи, коли прийдеш у Царство Своє. Амінь.
