Євангелист Матвій розповів нам у одному євангельському зачалі одразу три чудових історії. Вони начебто не пов’язані між собою однією темою, але все-таки дуже близькі та доповнюють одна одну.
Перший фрагмент розповідав про те, як Господь в’їзджав у Єрусалим. Ми з вами цю історію добре знаємо, бо згаданій події присвячено велике двунадесяте свято – «Вхід Господній до Єрусалиму», яке ми маємо напередодні Великодня, за тиждень. Отже, діставшись Єрусалиму Господь увійшов до храму, де побачив страшну картину. Перед ним сиділи міняйли – люди, які обмінювали товари на гроші, або одні гроші на інші. Треба сказати, що в той час у Галілеї, яка була частиною Іудеї, яка в свою чергу була окупована римлянами та складала Римську імперію, ходили різні гроші. Із іншого боку, євреї не приймали в храмі римських грошей, вважаючи їх нечистими. Тому, вони мали спеціальних людей, які облаштовували те, що нині називається пунктом обміну валют. Лише за храмові гроші можна було те, що продавалося на території храму. А там продавалися тварини, яких можна було там купити та принести в жертву Богу. Як ми пригадуємо, при народженні Спасителя Діва Марія також принесла його до храму на сороковий день, і так само, приносила жертви Господу, як це робили всі інші люди її часу. А нині ми читаємо історію, коли Христос заходить до храму та бачить, що міняйли сидять за столами, продають птицю та худобу, міняють гроші, метушаться, всі займаються своїми справами, ніхто не молиться та не розуміє святості того місця. Обурений побаченою картиною Господь перекидає ті столи, випускає пташок і тварин кажучи: Дім мій має бути домом молитви, а ви перетворили його на печеру розбійників.
Як нам ставитися до цієї історії? Що ми можемо з неї взяти для себе? Насамперед ми маємо розуміти, що Господь не засудив факт існування грошей у храмі. Дуже багато людей вважають, що коли вони приходять до церкви, то тут повинно бути все задурно, та ще й їм мають платити за те, що вони прийшли. Звісно, це б було ідеально, коли б ми мали стільки грошей, щоб могли їх вільно роздавати потребуючим людям. Насправді, й це треба розуміти, Церква, як Бого-людська істанова також потребує певного людського ресурсу, в т.ч. фінансового. У тому, що церкві потрібні пожертви немає нічого дивного чи, тим більш - обурливого. Для того, щоб у храмах відправлялися богослужіння, потрібні постійно купувати певні речі – з Небес вони нам не падають. Нам постійно потрібно платити за електроенергію, купувати вино, муку, єлей, вугляр, ладан, свічки, облачення, книги чи церковне начиння. Дуже багато речей які потрібно купувати. І зробити ми це зможемо лише коли люди допоможуть нам у цьому, складаючи пожертви на храм.
Раніше було так, що ті віруючі, які замовляли служби, самі приносили все необхідне для відправи. Вони самі робили муку з якої пекли просфори, чи вирощували виноград для того, щоб зробити з нього вино. У тих народів, де дозволяв клімат, люди самі вирощували оливкові дерева для заготовки найкращого єлею. У наш час, безперечно, люди не мають змоги робити вдома всі ці речі самостійно. Натомість, для того, щоб забезпечити діяльність своєї церкви вони приносять туди своїх гроші для того, щоб все це придбати. Окрім того, що принесені речі повинні бути найкращої якості, треба й сказати, що наша віра в Бога повинна бути підтвердження реальними вчинками, якщо хочете фінансовими та матеріальними жертвами. Християни повинні вірити не теоретично, але реально мають віддавати частину свого гаманця, часу, здоров’я Богові, який і дав нам усе це. І тут зовсім немає нічого дивного.
Христос засудив не те, що в храмі люди приносили гроші, але те, що багато людей приходили до нього не для того, щоб молитися, але щоб тут заробляти та збагачуватися. Ми з вами повинні дуже чітко розуміти оту різницю. Якщо ти приходиш до Бога не каятися та не молитися, але з якимись проханнями про земне благополуччя – ти тут не лише не спасаєшся, але навпаки - гинеш. Я знаю навіть кілька священнослужителів, які стали пастирями лише для того, щоб так заробити гроші, збагатитися. Це стосується в рівній мірі й багатьох церковнослужителів – прислужників та храмових працівників. Годі вже говорити про професійних хористів, які своїм голосом прославляють Бога, а серцем в той час уже рахують прибутки. Це страшна зневага святині: люди, які приходять до храму не тому, щоб віддати себе повністю, щоб тут відчути духовну, душевну та тілесну насолоду зцілення та освячення, але тому, що добре пам’ятають про кінець місяця, коли бухгалтер видаватиме зарплату. От саме для таких людей Господь залишив нам для прочитання цей Євангельський фрагмент.
Церква - це дім молитви. Ми приходимо сюди молитися – зустрітися та поспілкуватися з Богом – своїм Небесним Отцем лицем до лиця. У святих Таїнствах ми самі з’єднуємося з Богом найтіснішим чином. У жодній іншій релігії чи філософії немає нічого подібного. Мало в якій вірі «бог» може принизити себе спілкуванням із простими людьми, а тут ми стаємо з Ним одним цілим! Це просто неймовірно і людською мовою це не передати, що людина причащаючись, стає одним Тілом і Кров’ю зі своїм Спасителем, чим очищає та зцілює її. Дуже дивно, а ще більше шкода, що більшість людства зовсім не звертають на це уваги. Безперечно, для них було б багато краще, якби замість Причастя їм тут одразу давали гроші. Я нещодавно прочитав новину, що в США, в одній із церков священик прямо виголосив, що кожному відвідувачу богослужіння від даватиме по десять доларів. Для американців це гроші, начебто, не дуже великі, але – все одно якийсь стимул. От іноді ми вагаємося, йти до церкви чи не йти. А тут подумаєш, 10 доларів? Окей! Теж гроші! Добре ж тому пастору живеться, що має чим привабити та настільки мотивувати свою паству. Це начебто кумедна історія, але наскільки ж вона при цьому страшна. Не по десять доларів ми йдемо до храму. І навіть не по сто! Церква це ідеальне місце для того, щоб побачити Бога так чітко й близько, що в жодних земних умовах ми зробити цього не зможемо, як би не намагалися.
Людей, які цим легковажать сміливо можна порівняти з самогубцями, які гинуть, убивають себе все одно маючи переконання, що так їм буде краще! Вони відкривають вікно на десятому поверсі маючи переконання, що він полетить одразу в те місце, де в нього більше не буде жодних проблем. Але, як правило, нічого такого не відбувається. Він падає додолу, ламає собі хребет, його мозок і кишки розкинуті по всій вулиці, а душа йде до пекла. Друга історія, яку ми з вами читали - про неплідну смоківницю. Ця історія доповнює попередню, і має велике значення для нас із вами, хоч насамперед була адресована до тогочасних юдеїв. Господь від початку людської історії дав їм усе, зробивши своїм, Боговибраним народом. Зрештою, його багато хто й до нині так називає. Так само, як люблячі батьки нині посилаючи дитину на науку забезпечують її всім необхідним: одягають, обувають, годують, дають гроші на телефони та планшети, знімають квартири, фінансують походи в бари та дискотеки, купляють вступні іспити, репетитора, кожного окремого викладача і ще безліч усього тільки для того, щоб він лише добре вчився. А цей синок, чи донька, як правило, зовсім не цінує такого, погано вчиться, веде себе по-хамськи, і ще до кінця першого курсу його або виганяють, або переводять, або оформляють академ-відпустку, даючи час одуматися та закрити всі «хвости».
Подібним чином і єврейський народ отримав величезний аванс від Бога, величезне вкладення в його майбутнє. Але вони це протратили: коли прийшов обіцяний Месія вони не лише не впізнали Його, не визнали, але ще й розіп’яли! Тому, на прикладі дерева, яке не дало плодів, Христос і показав усім долю всього юдейського народу. Бог очікував від своїх обранців добрий плід. Але, він підійшов до нього зблизька і побачив, що нічого доброго там немає. Замість того, щоб прийняти свого рятівника вони його, зрештою, жорстоко вбивають. Зауважмо, що Христос Спаситель щоразу так само й до нас приходить, шукаючи добрих плодів нашого життя. Він підходить до нас, а в нас – нічого немає. Пустка. Там де мали зацвісти пишні квіти – кілька засохлих травинок. Христос прокляв це дерево, а самі апостоли дивувалися як таке може бути, щоб дерево всохло миттєво. Всім відомо, що для такого потрібно кілька місяців, а може й років. Це перевершило закони природи, відомі людям. Це перевершило все те знання про природу, яке мали апостоли до того часу, й тому вони вжахнулися від сили свого Учителя.
Як би сильно Господь не любив це дерево, яке ж сам сотворив, але якщо воно перестало приносити добрі плоди – воно засохне та буде викинуте геть. Наше з вами життя теж буде оцінене Христом за тими самими критеріями: є у нас добрі плоди чи немає. Чи любимо ми інших людей чи не любимо? Що діється в нашій душі: там вирує океан пристрастей і злоба чи мир і смирення? Чи здатні ми сказати: Господи, ти мене більше прощаєш, тому я прощатиму своїх кривдників!? Чи є у нас бажання почути Христа та змінюватися? Христос на осляті в’їзджає до Єрусалиму. Люди радіють, стелять під ноги тваринці пальмове галуззя та свій одяг. І начебто добру справу роблять. Але саме тим, що вони зараз виявляють до нього свою любов та шану, вони самі ж себе засуджують! Сьогодні вони Йому стелять, а через кілька днів волатимуть, щоб Понтій Пилат Його немилосердно розіп’яв на хресті. Суд над такими людьми буде зовсім іншим, аніж над тими, хто Його одразу не сприйняв.
Існують такі держави світу, в яких злочин вчинений у стані алкогольного сп’яніння карається терміном удвічі більшим за той самий злочин, звершений тверезою людино. Дуже цікава практика. Якби ми з вами не знали як потрібно жити, не знали, що найбільше в світі потрібно любити Бога, і ставити Його закони на перше місце. А також те, що ближнього слід любити так само, як любимо себе, тоді б нас судили за зовсім іншою шкалою. А тепер нам немає виправдань, бо ми знаємо як усе мало бути: наша поведінка, слова, наміри та думки. Любити, прощати, йти на зустріч. Зробити перший крок. Цього очікує від нас Господь, бо це Він першим зробив заради кожного з нас. Він пішов на зустріч тим людям, які Його ж розпинали! І апостолам напередодні Таємної вечері він умив усім ноги, навіть знаючи те, що вони Його покинуть, полякаються та втечуть, а двоє явно зрадять. Уночі Він йшов та молився за тих, хто вже скоро його розпинатиме. Він казав «Прости їм, Отче, бо вони не знають, що коять». А раз наші кривдники не знають, що вони коять, то моя справа – напоумити їх, навчити їх власним прикладом. Полюбити їх, щоб вони полюбили. Якщо бачимо, що людина грішить у своїй дурості, а ми це бачимо та розуміємо, то маємо не озлоблюватися, але молитися за неї. Прости її Боже, прости і мене, і нас разом. А хіба не може такого бути, що люди ставляться до нас погано не тому, що вони погані, а тому, що ми на таке заслужили!
Ці Євангельські слова для нас важливі тому, що стосуються безпосередньо кожного з нас. Чимало людей переконані що Біблія, Євангеліє це всього лиш чудовий пам’ятник древньої писемності. Але це не просто книжка! Насамперед, це наша книга Життя. Ми читаємо її, але знаходимо слова про самих себе! Читаючи жодну іншу книгу не можна відчувати чогось подібного. У жодній іншій книзі немає настільки чітких, яскравих згадувань про нас самих. Мало хто з нас удостоїться тієї радості, щоб про нього написали книжку. Але Бог про нас її написав! У Євангелії поміщено чимало розповідей про те, яким у дійсності є наше внутрішнє, духовне життя. І коли там пише про дерево, яке немає плодів, мова звісно ж не про дерево, але про нас і з вами. Коли Господь каже нам «Прийдіть до мене всі струджені та обтяжені і я заспокою вас» - ці слова також до нас. Це означає, що Він завжди, у найважчі хвилини нашого життя хоче допомагати нагати нам! Він простягає нам руку допомоги, витягуючи з ями гріха та пристрастей. Це Він, наш люблячий Отець, виходить нам назустріч, як колись виходив на зустріч блудному сину. Але чи захочемо ми сприйняти цей дарунок і цю любов – тепер залежить лише від нас.
Господь, із свого боку, зробив усе. Пригадуєте, коли на Голгофі він вигукнув «Звершилося!». Він зробив все, щоб ми з вами спаслися. І з того моменту, жодна людина, яка хоче спастися, не може оминути свого спасіння. Але, при цьому, й жоден грішник не може виправдати себе, після того, як Христос помер за нього на Хресті. За нього помер Христос, а він все одно йде в бар. Все одно краде. Все одно, п’є пиво та плюється насінням на лавочці під під’їздом. За нього помер Христос, але коли подорожчала горілка, то він пити менше не став, стали менше їсти його діти. От саме така людська філософія і являє те, ким ми є насправді: християни чи неотесане бидло, яке лише видає себе християн. Серед нас, на жаль, таких людей чимало. Тому, треба частіше, вслід за апостолом Юдою Іскаріотом запитувати «Чи це не я, Господи?». Амінь.
Як нам ставитися до цієї історії? Що ми можемо з неї взяти для себе? Насамперед ми маємо розуміти, що Господь не засудив факт існування грошей у храмі. Дуже багато людей вважають, що коли вони приходять до церкви, то тут повинно бути все задурно, та ще й їм мають платити за те, що вони прийшли. Звісно, це б було ідеально, коли б ми мали стільки грошей, щоб могли їх вільно роздавати потребуючим людям. Насправді, й це треба розуміти, Церква, як Бого-людська істанова також потребує певного людського ресурсу, в т.ч. фінансового. У тому, що церкві потрібні пожертви немає нічого дивного чи, тим більш - обурливого. Для того, щоб у храмах відправлялися богослужіння, потрібні постійно купувати певні речі – з Небес вони нам не падають. Нам постійно потрібно платити за електроенергію, купувати вино, муку, єлей, вугляр, ладан, свічки, облачення, книги чи церковне начиння. Дуже багато речей які потрібно купувати. І зробити ми це зможемо лише коли люди допоможуть нам у цьому, складаючи пожертви на храм.
Раніше було так, що ті віруючі, які замовляли служби, самі приносили все необхідне для відправи. Вони самі робили муку з якої пекли просфори, чи вирощували виноград для того, щоб зробити з нього вино. У тих народів, де дозволяв клімат, люди самі вирощували оливкові дерева для заготовки найкращого єлею. У наш час, безперечно, люди не мають змоги робити вдома всі ці речі самостійно. Натомість, для того, щоб забезпечити діяльність своєї церкви вони приносять туди своїх гроші для того, щоб все це придбати. Окрім того, що принесені речі повинні бути найкращої якості, треба й сказати, що наша віра в Бога повинна бути підтвердження реальними вчинками, якщо хочете фінансовими та матеріальними жертвами. Християни повинні вірити не теоретично, але реально мають віддавати частину свого гаманця, часу, здоров’я Богові, який і дав нам усе це. І тут зовсім немає нічого дивного.
Христос засудив не те, що в храмі люди приносили гроші, але те, що багато людей приходили до нього не для того, щоб молитися, але щоб тут заробляти та збагачуватися. Ми з вами повинні дуже чітко розуміти оту різницю. Якщо ти приходиш до Бога не каятися та не молитися, але з якимись проханнями про земне благополуччя – ти тут не лише не спасаєшся, але навпаки - гинеш. Я знаю навіть кілька священнослужителів, які стали пастирями лише для того, щоб так заробити гроші, збагатитися. Це стосується в рівній мірі й багатьох церковнослужителів – прислужників та храмових працівників. Годі вже говорити про професійних хористів, які своїм голосом прославляють Бога, а серцем в той час уже рахують прибутки. Це страшна зневага святині: люди, які приходять до храму не тому, щоб віддати себе повністю, щоб тут відчути духовну, душевну та тілесну насолоду зцілення та освячення, але тому, що добре пам’ятають про кінець місяця, коли бухгалтер видаватиме зарплату. От саме для таких людей Господь залишив нам для прочитання цей Євангельський фрагмент.
Церква - це дім молитви. Ми приходимо сюди молитися – зустрітися та поспілкуватися з Богом – своїм Небесним Отцем лицем до лиця. У святих Таїнствах ми самі з’єднуємося з Богом найтіснішим чином. У жодній іншій релігії чи філософії немає нічого подібного. Мало в якій вірі «бог» може принизити себе спілкуванням із простими людьми, а тут ми стаємо з Ним одним цілим! Це просто неймовірно і людською мовою це не передати, що людина причащаючись, стає одним Тілом і Кров’ю зі своїм Спасителем, чим очищає та зцілює її. Дуже дивно, а ще більше шкода, що більшість людства зовсім не звертають на це уваги. Безперечно, для них було б багато краще, якби замість Причастя їм тут одразу давали гроші. Я нещодавно прочитав новину, що в США, в одній із церков священик прямо виголосив, що кожному відвідувачу богослужіння від даватиме по десять доларів. Для американців це гроші, начебто, не дуже великі, але – все одно якийсь стимул. От іноді ми вагаємося, йти до церкви чи не йти. А тут подумаєш, 10 доларів? Окей! Теж гроші! Добре ж тому пастору живеться, що має чим привабити та настільки мотивувати свою паству. Це начебто кумедна історія, але наскільки ж вона при цьому страшна. Не по десять доларів ми йдемо до храму. І навіть не по сто! Церква це ідеальне місце для того, щоб побачити Бога так чітко й близько, що в жодних земних умовах ми зробити цього не зможемо, як би не намагалися.
Людей, які цим легковажать сміливо можна порівняти з самогубцями, які гинуть, убивають себе все одно маючи переконання, що так їм буде краще! Вони відкривають вікно на десятому поверсі маючи переконання, що він полетить одразу в те місце, де в нього більше не буде жодних проблем. Але, як правило, нічого такого не відбувається. Він падає додолу, ламає собі хребет, його мозок і кишки розкинуті по всій вулиці, а душа йде до пекла. Друга історія, яку ми з вами читали - про неплідну смоківницю. Ця історія доповнює попередню, і має велике значення для нас із вами, хоч насамперед була адресована до тогочасних юдеїв. Господь від початку людської історії дав їм усе, зробивши своїм, Боговибраним народом. Зрештою, його багато хто й до нині так називає. Так само, як люблячі батьки нині посилаючи дитину на науку забезпечують її всім необхідним: одягають, обувають, годують, дають гроші на телефони та планшети, знімають квартири, фінансують походи в бари та дискотеки, купляють вступні іспити, репетитора, кожного окремого викладача і ще безліч усього тільки для того, щоб він лише добре вчився. А цей синок, чи донька, як правило, зовсім не цінує такого, погано вчиться, веде себе по-хамськи, і ще до кінця першого курсу його або виганяють, або переводять, або оформляють академ-відпустку, даючи час одуматися та закрити всі «хвости».
Подібним чином і єврейський народ отримав величезний аванс від Бога, величезне вкладення в його майбутнє. Але вони це протратили: коли прийшов обіцяний Месія вони не лише не впізнали Його, не визнали, але ще й розіп’яли! Тому, на прикладі дерева, яке не дало плодів, Христос і показав усім долю всього юдейського народу. Бог очікував від своїх обранців добрий плід. Але, він підійшов до нього зблизька і побачив, що нічого доброго там немає. Замість того, щоб прийняти свого рятівника вони його, зрештою, жорстоко вбивають. Зауважмо, що Христос Спаситель щоразу так само й до нас приходить, шукаючи добрих плодів нашого життя. Він підходить до нас, а в нас – нічого немає. Пустка. Там де мали зацвісти пишні квіти – кілька засохлих травинок. Христос прокляв це дерево, а самі апостоли дивувалися як таке може бути, щоб дерево всохло миттєво. Всім відомо, що для такого потрібно кілька місяців, а може й років. Це перевершило закони природи, відомі людям. Це перевершило все те знання про природу, яке мали апостоли до того часу, й тому вони вжахнулися від сили свого Учителя.
Як би сильно Господь не любив це дерево, яке ж сам сотворив, але якщо воно перестало приносити добрі плоди – воно засохне та буде викинуте геть. Наше з вами життя теж буде оцінене Христом за тими самими критеріями: є у нас добрі плоди чи немає. Чи любимо ми інших людей чи не любимо? Що діється в нашій душі: там вирує океан пристрастей і злоба чи мир і смирення? Чи здатні ми сказати: Господи, ти мене більше прощаєш, тому я прощатиму своїх кривдників!? Чи є у нас бажання почути Христа та змінюватися? Христос на осляті в’їзджає до Єрусалиму. Люди радіють, стелять під ноги тваринці пальмове галуззя та свій одяг. І начебто добру справу роблять. Але саме тим, що вони зараз виявляють до нього свою любов та шану, вони самі ж себе засуджують! Сьогодні вони Йому стелять, а через кілька днів волатимуть, щоб Понтій Пилат Його немилосердно розіп’яв на хресті. Суд над такими людьми буде зовсім іншим, аніж над тими, хто Його одразу не сприйняв.
Існують такі держави світу, в яких злочин вчинений у стані алкогольного сп’яніння карається терміном удвічі більшим за той самий злочин, звершений тверезою людино. Дуже цікава практика. Якби ми з вами не знали як потрібно жити, не знали, що найбільше в світі потрібно любити Бога, і ставити Його закони на перше місце. А також те, що ближнього слід любити так само, як любимо себе, тоді б нас судили за зовсім іншою шкалою. А тепер нам немає виправдань, бо ми знаємо як усе мало бути: наша поведінка, слова, наміри та думки. Любити, прощати, йти на зустріч. Зробити перший крок. Цього очікує від нас Господь, бо це Він першим зробив заради кожного з нас. Він пішов на зустріч тим людям, які Його ж розпинали! І апостолам напередодні Таємної вечері він умив усім ноги, навіть знаючи те, що вони Його покинуть, полякаються та втечуть, а двоє явно зрадять. Уночі Він йшов та молився за тих, хто вже скоро його розпинатиме. Він казав «Прости їм, Отче, бо вони не знають, що коять». А раз наші кривдники не знають, що вони коять, то моя справа – напоумити їх, навчити їх власним прикладом. Полюбити їх, щоб вони полюбили. Якщо бачимо, що людина грішить у своїй дурості, а ми це бачимо та розуміємо, то маємо не озлоблюватися, але молитися за неї. Прости її Боже, прости і мене, і нас разом. А хіба не може такого бути, що люди ставляться до нас погано не тому, що вони погані, а тому, що ми на таке заслужили!
Ці Євангельські слова для нас важливі тому, що стосуються безпосередньо кожного з нас. Чимало людей переконані що Біблія, Євангеліє це всього лиш чудовий пам’ятник древньої писемності. Але це не просто книжка! Насамперед, це наша книга Життя. Ми читаємо її, але знаходимо слова про самих себе! Читаючи жодну іншу книгу не можна відчувати чогось подібного. У жодній іншій книзі немає настільки чітких, яскравих згадувань про нас самих. Мало хто з нас удостоїться тієї радості, щоб про нього написали книжку. Але Бог про нас її написав! У Євангелії поміщено чимало розповідей про те, яким у дійсності є наше внутрішнє, духовне життя. І коли там пише про дерево, яке немає плодів, мова звісно ж не про дерево, але про нас і з вами. Коли Господь каже нам «Прийдіть до мене всі струджені та обтяжені і я заспокою вас» - ці слова також до нас. Це означає, що Він завжди, у найважчі хвилини нашого життя хоче допомагати нагати нам! Він простягає нам руку допомоги, витягуючи з ями гріха та пристрастей. Це Він, наш люблячий Отець, виходить нам назустріч, як колись виходив на зустріч блудному сину. Але чи захочемо ми сприйняти цей дарунок і цю любов – тепер залежить лише від нас.
Господь, із свого боку, зробив усе. Пригадуєте, коли на Голгофі він вигукнув «Звершилося!». Він зробив все, щоб ми з вами спаслися. І з того моменту, жодна людина, яка хоче спастися, не може оминути свого спасіння. Але, при цьому, й жоден грішник не може виправдати себе, після того, як Христос помер за нього на Хресті. За нього помер Христос, а він все одно йде в бар. Все одно краде. Все одно, п’є пиво та плюється насінням на лавочці під під’їздом. За нього помер Христос, але коли подорожчала горілка, то він пити менше не став, стали менше їсти його діти. От саме така людська філософія і являє те, ким ми є насправді: християни чи неотесане бидло, яке лише видає себе християн. Серед нас, на жаль, таких людей чимало. Тому, треба частіше, вслід за апостолом Юдою Іскаріотом запитувати «Чи це не я, Господи?». Амінь.
0 коментарі:
Дописати коментар