Найперше хочу подякувати всім вам за цю щиру молитву, за те, що знайшли сьогодні час і можливість відвідати храм Божий, помолитися, і здобути для себе щось важливе та цінне.
Маємо розуміти, що приходимо ми до Церкви тільки для того, щоб налагодити особисті стосунки з Живим Богом. Ми не приходимо сюди, щоб побачити один одного. Ми не приходимо сюди, щоб покадити, поспівати і формально звершити якийсь обряд. Ми приходимо до Бога, який бачить наше серце. Звісно, Він хоче, щоб ми розуміли, що наш Господь – це не сліпа сила. Це біси вважають, що Бог це сліпа сила. При цьому, вони відмовляються визнати те, що Господь – це особа, з якою можна та потрібно мати добрі особисті стосунки. Написано «Біси вірують і тремтять». Біси знають, що Бог існує, але нічого не роблять для того, щоб послужити Йому, змінитися та стати кращими. Тому, хочеться пригадати всім нам завдання - самим не стати такими бісами, які тільки знають те, що Бог є, але нічого не роблять із таким знанням.
Святе Писання відкриває нам три основних типи людських стосунків із Богом. Перший тип стосунків - це стосунки раба та свого господаря. Раб знає, що в нього немає жодних прав. Йому треба розуміти своє становище, з примусу виконувати все призначене, при цьому, любити свого господаря та хотіти виконувати його волю ніхто й не вимагає. Ти просто повинен знати своє місце та чітку систему нагород і покарань. Нічого особистого. В наш час, вибудовуючи власні стосунки з Богом, найбільше цим грішать протестанти. Цей тип найбільше відповідає протестантській вдачі. Вони знають, що грішники. Знають що раби. Знають що є Бог, наш єдиний Творець і Господар. Але, при цьому, вони не служать Йому так, як це потрібно. Не змучують себе, не напружують себе цими стосунками. Вони відійшли від Церкви, перестали правильно молитися та постити. Хоча кажуть усім, і навіть самі в цьому впевнені, що мають віру.
Другий тип можливих стосунків між Богом та людьми можна описати словом «наймит». Наймит це людина, яка добровільно взялася за справу, перед цим домовившись про чітку зарплатню. Переважно такими стосунками зловживають католики. Звичайно, ми їх любимо, як братів і сестер у Христі, але правду ми любимо більше. Так, серед католиків є чимало культурних, освічених, красивих і приємних людей, і головне – кращих за нас із вами . Але мова наша не про конкретних людей, а про загальний дух католицизму. Не католики погані, але їхнє вчення помилкове. Згідно нього можна прийти до висновку, що Бога можна купити, з Ним можна домовитися, чи вступити з ним у інші, цілком робочі стосунки. Я йому даю молитву та піст – а Він мене благословляє. Я роблю певну кількість добрих справ, і Він змінює свій погляд на мене з незадоволеного на більш милостивий. А якщо зробиш якусь особливо велику, важливу справу, то Бог узагалі стає твоїм боржником! А якщо людина побажала стати ченцем – то це вже надмір людського благочестя, щось таке, що перевершує всі норми! Так само говоримо про трохи довші ніж зазвичай молитви, або піст – довший за три години. Це вже - заслуги!
Третій тип стосунків між Богом і людиною, нарешті здоровий та християнський, характеризується словом «син». Варто завжди пам’ятати таку просту, й здається, елементарну річ. Ми служимо Богу не через тваринний страх, який є в бісів. Ми служимо Богу навіть не через очевидні вигоди, як це роблять католики. (Нехай вони мене простять за те, що я озвучив їхні приховані переконання.) Але в них дійсно є таке поняття, як «Скарбниця святих» - ми колись іншого разу про це поговоримо. Ми приходимо до Бога, чи принаймні, мали б приходити, як приходять діти до свого люблячого Батька. А Він, люблячий нас Батько, чекає на наше виправлення та покаяння. Він хоче, щоб ми з вами були щасливими та насолоджувалися духовним і земним благополуччям. А ще Він хоче, щоб ми з вами ніколи не страждали, а коли й випаде трохи помучитися, то щоб ми обов’язково винесли з цього якийсь урок, зробили правильні висновки.
І звісно ж, ми намагаємося бути християнами аж ніяк не заради того, щоб про нас добре думали та говорили люди, й тим більше, щоб тут отримати матеріальну користь. Так, у дійсності є люди, які за службу Богу в храмі отримують ще й зарплату. Існують навіть такі, що ходять до святині лише заради цього. Так ось, до речі, це також другий тип стосунків – «наймит». І це в той час, коли Бог очікує нашого служіння від щирого серця! У псалмах пророк Давид вигукує: «Смиреним серцем Ти, Боже, не погордуєш!».
Господь ніколи не відкине нашої щирої молитви, якщо ми почнемо смиряти себе. Смирення – це ключова риса християнина, яка відрізняє нас від усіх інших людей на планеті. Ми, зазвичай, думаємо, що найперше нас відрізняє один від одного колір шкіри, соціальне походження, вік або зріст, місце проживання або розмір статків. Однак, насправді, найголовніша різниця між людьми та, що одні йдуть до Бога, а інші йдуть від Бога. Одні отримують Царство Боже ще живучи на землі, бо для цього зовсім не обов’язково помирати. А інші – живуть і мучаться в пеклі вже тут і тепер, а ще й іншим його влаштовують.
Отже, до храму треба йти лише для примирення з Творцем, а не тому, що виникли земні проблеми та потреби. Бог – це не сліпа сила, і яце ще раз повторю. Так, у нього є така риса, як «Всемогутність». Водночас, Бог це Особа. Ми можемо спілкуватися з Ним так само, як спілкуємося зараз одні з одними. Ось, Свідки Єгови кажуть, що Святий Дух – це невидима сила, схожа до сили чи дії струму в розетці. Це не правда. Зі Святого Писання ми з вами добре знаємо, що цій Силі приписуються такі епітети, які можуть стосуватися лише живій, вільній і повноцінній істоті, себто – особі, іпостасі, яка має вільну волю та можливість обирати. Це не сила, а особа буде обирати та вирішувати кого з нас рятувати, а кого засудити, кого милувати, а кого й карати. Кожному те, що заслужив.
Тому, нехай нині наша молитва, зрештою, як і кожна наша молитва, чи в храмі чи вдома, послужить нам на користь. Щоб ми під час неї краще та ближче познайомилися з Богом – своїм Небесним Отцем. Лише під час молитви серце людини відкривається та починає працювати так, як волно має працювати за своєю природою. Зазвичай, воно в нас закрите та нечутливе. Святі Отці в молитвах так і пишуть про «закам’яніле» серце чи про «закам’янілу нечутливість». Ми собі міркуємо, що воно в нас живе та плотяне – з плоті, а воно в нас давно вже з каменю! І через те ми не бачимо власних гріхів, не уявляємо навіть у який момент ми ображаємо інших. Ми не можемо підібрати слів та емоцій так, щоб інші люди від нас не плакали та не страждали. У нас закам’яніле серце… А ми приходимо з ним щоразу до церкви не для того, щоб його розм’якшити та відкрити для благодаті Божої, а за чимось своїм. Отже, ми роками та десятиліттями ходимо до храму, але не беремо звідти найголовніше.
Саме по цьому видно те, що ми Божі діти, а не по тому, що ми знаємо третій антифон, а по тому, що ми здатні розуміти, співчувати та любити інших багато більше, ніж на це здатні всі інші люди нашої планети. «По тому всі будуть знати, що ви учні Мої, що будете мати любов між собою» - каже Спаситель.Не по тому, як ви часто ходите до церкви. Не по тому, як ретельно ви постите. Хоча і піст, і відвідування храму Божого, і милостиня та інші різні добрі справи безумовно нам потрібні. Але все це є вже наслідком того, що ми маємо любов . Вона – головний рушій наших добрих, тобто головних життєвих справ. Любов – це єдина характеристика, яка показує, чи ми з вами люди віруючі. Мало себе називати віруючим, мало називати себе християнином. Потрібно ним бути не в теорії, а на практиці.
Якщо я назву себе негром – ви мені не повірити, бо дивитися зараз усі на мене та бачите в мене білу шкіру. Так само багато людей про себе думають та говорять, що вони християни, але ми не віримо їм, бо дивимося на них і бачимо їхні вчинки. Людина називає себе християнином, при цьому постійно хоче когось обманути, образити, вколоти, зробити якусь прикрість. Тримає ненависть і злобу, і може робити це багато років. Полаялася з кимось давним-давно, але все одно ще живе цим, воно всередині шумить і бурлить, краще спокій та заважає спасатися. Людина, яка перебуває в гніві – перестає розрізняти добро та зло. А це жахливо. Окрім того,що ті хто мають ненависть до інших самі себе спалюють та нищать фізичне здоров’я, вони відповідатимуть за все на Суді Божому. Тому, надалі будемо молитися вже з уваги на цю думку. А Господь, бачачи наше смирення та щирість, обов’язково розтопить, зм’якшить наше закам’яніле та засохле серце. Нині Євангельське читання було саме про це.
Христос промислительно та, як бачимо, якось зовсім не випадково заснув у човні після важкої праці. Як ви знаєте, за професією успадкованою від свого опікуна – Йосифа-обручника, Ісус став столярем, теслею. Він багато фізично працював, не дивлячись на свою молодість на силу, втомившись заснув у човні, та ще й у білий день. А коли вони з апостолами намагалися переплисти на інший бік моря, нині це Галілейське озеро, то в дорозі несподівано на них найшла страшна буря, лякаючи навіть професійних рибалок. Вони почали в страху будити Спасителя кажучи: Господи, невже Ти не бачиш, що ми гинемо? Невже Тобі байдуже! Подивімося, наскільки маловірними виявилися учні, якщо почали боятися навіть тоді, коли знали і бачили, що Бог є з ними поруч. Христос з ними, а вони переконані, що зараз загинуть разом із Ним! Хіба таке можливе? Ні, навіть ми з вами сьогодні розуміємо, що це неможливо. Але ми розуміємо це лише в цьому конкретному біблійному випадку. В нашому особистому, зазвичай, коли ми потрапляємо в скрутну ситуацію то переконані в тому, що Бога біля нас поруч немає, або ще гірше – що Він нас покинув через безліч наших гріхів. А Бог є. Він поруч. Він контролює всі моменти нашого з вами життя! Знає найменші дрібниці та обставини. І Він дуже добре знає, в який момент нашого життя що нам потрібно дати.
Тому святі Отці часто писали про те, що коли ми молимося Богу, то найчастіше, а майже завжди, ми навіть не знаємо чого саме нам у Нього просити. Тому, найперше ми просимо у Нього розуму, щоб напоумив нас побачити потребу в реально важливих речах. Як правило, ми просимо в Бога щось таке, про що було б соромно зізнатися собі вже за тиждень. І замість того, щоб обирати вічне, ми обираємо дочасне, а замість небесного – земне. Господь завжди з нами. Він завжди нами опікується. Від завжди хоче дати нам більше! Він завжди хоче нам допомогти та врятувати. Навіть тоді, коли ми переконані в тому, що Він спить чи втомлений і без сил, Він все одно готовий нам допомагати! Бо цінує та любить нас.
Якби апостоли пам’ятали, що для Бога немає нічого неможливого, то не боялися б далі плисти до берега. Якби ми з вами були вірні Христу, то й теж би мали пам’ятати: які б небезпечні хвилі життєвого моря нас не кидали з одного боку в інший, Господь завжди з нами і чекає того часу, коли ми Його запросимо до оселі свого серця. Не думаймо, що Він спить! Не думаймо, що Господь не бачить нашого страху. Він знає все про нас як Всемогутній. Наше завдання – не будити Бога, щоб Він нам допомагав. Але крок за кроком робити своє серце з кам’яного плитяним, щоб до нього міг увійти Христос.
Дякую вам за молитву. Зараз ми ще відслужимо парастас, і пом’янемо наших померлих родичів. Слава Ісусу Христу!
Маємо розуміти, що приходимо ми до Церкви тільки для того, щоб налагодити особисті стосунки з Живим Богом. Ми не приходимо сюди, щоб побачити один одного. Ми не приходимо сюди, щоб покадити, поспівати і формально звершити якийсь обряд. Ми приходимо до Бога, який бачить наше серце. Звісно, Він хоче, щоб ми розуміли, що наш Господь – це не сліпа сила. Це біси вважають, що Бог це сліпа сила. При цьому, вони відмовляються визнати те, що Господь – це особа, з якою можна та потрібно мати добрі особисті стосунки. Написано «Біси вірують і тремтять». Біси знають, що Бог існує, але нічого не роблять для того, щоб послужити Йому, змінитися та стати кращими. Тому, хочеться пригадати всім нам завдання - самим не стати такими бісами, які тільки знають те, що Бог є, але нічого не роблять із таким знанням.
Святе Писання відкриває нам три основних типи людських стосунків із Богом. Перший тип стосунків - це стосунки раба та свого господаря. Раб знає, що в нього немає жодних прав. Йому треба розуміти своє становище, з примусу виконувати все призначене, при цьому, любити свого господаря та хотіти виконувати його волю ніхто й не вимагає. Ти просто повинен знати своє місце та чітку систему нагород і покарань. Нічого особистого. В наш час, вибудовуючи власні стосунки з Богом, найбільше цим грішать протестанти. Цей тип найбільше відповідає протестантській вдачі. Вони знають, що грішники. Знають що раби. Знають що є Бог, наш єдиний Творець і Господар. Але, при цьому, вони не служать Йому так, як це потрібно. Не змучують себе, не напружують себе цими стосунками. Вони відійшли від Церкви, перестали правильно молитися та постити. Хоча кажуть усім, і навіть самі в цьому впевнені, що мають віру.
Другий тип можливих стосунків між Богом та людьми можна описати словом «наймит». Наймит це людина, яка добровільно взялася за справу, перед цим домовившись про чітку зарплатню. Переважно такими стосунками зловживають католики. Звичайно, ми їх любимо, як братів і сестер у Христі, але правду ми любимо більше. Так, серед католиків є чимало культурних, освічених, красивих і приємних людей, і головне – кращих за нас із вами . Але мова наша не про конкретних людей, а про загальний дух католицизму. Не католики погані, але їхнє вчення помилкове. Згідно нього можна прийти до висновку, що Бога можна купити, з Ним можна домовитися, чи вступити з ним у інші, цілком робочі стосунки. Я йому даю молитву та піст – а Він мене благословляє. Я роблю певну кількість добрих справ, і Він змінює свій погляд на мене з незадоволеного на більш милостивий. А якщо зробиш якусь особливо велику, важливу справу, то Бог узагалі стає твоїм боржником! А якщо людина побажала стати ченцем – то це вже надмір людського благочестя, щось таке, що перевершує всі норми! Так само говоримо про трохи довші ніж зазвичай молитви, або піст – довший за три години. Це вже - заслуги!
Третій тип стосунків між Богом і людиною, нарешті здоровий та християнський, характеризується словом «син». Варто завжди пам’ятати таку просту, й здається, елементарну річ. Ми служимо Богу не через тваринний страх, який є в бісів. Ми служимо Богу навіть не через очевидні вигоди, як це роблять католики. (Нехай вони мене простять за те, що я озвучив їхні приховані переконання.) Але в них дійсно є таке поняття, як «Скарбниця святих» - ми колись іншого разу про це поговоримо. Ми приходимо до Бога, чи принаймні, мали б приходити, як приходять діти до свого люблячого Батька. А Він, люблячий нас Батько, чекає на наше виправлення та покаяння. Він хоче, щоб ми з вами були щасливими та насолоджувалися духовним і земним благополуччям. А ще Він хоче, щоб ми з вами ніколи не страждали, а коли й випаде трохи помучитися, то щоб ми обов’язково винесли з цього якийсь урок, зробили правильні висновки.
І звісно ж, ми намагаємося бути християнами аж ніяк не заради того, щоб про нас добре думали та говорили люди, й тим більше, щоб тут отримати матеріальну користь. Так, у дійсності є люди, які за службу Богу в храмі отримують ще й зарплату. Існують навіть такі, що ходять до святині лише заради цього. Так ось, до речі, це також другий тип стосунків – «наймит». І це в той час, коли Бог очікує нашого служіння від щирого серця! У псалмах пророк Давид вигукує: «Смиреним серцем Ти, Боже, не погордуєш!».
Господь ніколи не відкине нашої щирої молитви, якщо ми почнемо смиряти себе. Смирення – це ключова риса християнина, яка відрізняє нас від усіх інших людей на планеті. Ми, зазвичай, думаємо, що найперше нас відрізняє один від одного колір шкіри, соціальне походження, вік або зріст, місце проживання або розмір статків. Однак, насправді, найголовніша різниця між людьми та, що одні йдуть до Бога, а інші йдуть від Бога. Одні отримують Царство Боже ще живучи на землі, бо для цього зовсім не обов’язково помирати. А інші – живуть і мучаться в пеклі вже тут і тепер, а ще й іншим його влаштовують.
Отже, до храму треба йти лише для примирення з Творцем, а не тому, що виникли земні проблеми та потреби. Бог – це не сліпа сила, і яце ще раз повторю. Так, у нього є така риса, як «Всемогутність». Водночас, Бог це Особа. Ми можемо спілкуватися з Ним так само, як спілкуємося зараз одні з одними. Ось, Свідки Єгови кажуть, що Святий Дух – це невидима сила, схожа до сили чи дії струму в розетці. Це не правда. Зі Святого Писання ми з вами добре знаємо, що цій Силі приписуються такі епітети, які можуть стосуватися лише живій, вільній і повноцінній істоті, себто – особі, іпостасі, яка має вільну волю та можливість обирати. Це не сила, а особа буде обирати та вирішувати кого з нас рятувати, а кого засудити, кого милувати, а кого й карати. Кожному те, що заслужив.
Тому, нехай нині наша молитва, зрештою, як і кожна наша молитва, чи в храмі чи вдома, послужить нам на користь. Щоб ми під час неї краще та ближче познайомилися з Богом – своїм Небесним Отцем. Лише під час молитви серце людини відкривається та починає працювати так, як волно має працювати за своєю природою. Зазвичай, воно в нас закрите та нечутливе. Святі Отці в молитвах так і пишуть про «закам’яніле» серце чи про «закам’янілу нечутливість». Ми собі міркуємо, що воно в нас живе та плотяне – з плоті, а воно в нас давно вже з каменю! І через те ми не бачимо власних гріхів, не уявляємо навіть у який момент ми ображаємо інших. Ми не можемо підібрати слів та емоцій так, щоб інші люди від нас не плакали та не страждали. У нас закам’яніле серце… А ми приходимо з ним щоразу до церкви не для того, щоб його розм’якшити та відкрити для благодаті Божої, а за чимось своїм. Отже, ми роками та десятиліттями ходимо до храму, але не беремо звідти найголовніше.
Саме по цьому видно те, що ми Божі діти, а не по тому, що ми знаємо третій антифон, а по тому, що ми здатні розуміти, співчувати та любити інших багато більше, ніж на це здатні всі інші люди нашої планети. «По тому всі будуть знати, що ви учні Мої, що будете мати любов між собою» - каже Спаситель.Не по тому, як ви часто ходите до церкви. Не по тому, як ретельно ви постите. Хоча і піст, і відвідування храму Божого, і милостиня та інші різні добрі справи безумовно нам потрібні. Але все це є вже наслідком того, що ми маємо любов . Вона – головний рушій наших добрих, тобто головних життєвих справ. Любов – це єдина характеристика, яка показує, чи ми з вами люди віруючі. Мало себе називати віруючим, мало називати себе християнином. Потрібно ним бути не в теорії, а на практиці.
Якщо я назву себе негром – ви мені не повірити, бо дивитися зараз усі на мене та бачите в мене білу шкіру. Так само багато людей про себе думають та говорять, що вони християни, але ми не віримо їм, бо дивимося на них і бачимо їхні вчинки. Людина називає себе християнином, при цьому постійно хоче когось обманути, образити, вколоти, зробити якусь прикрість. Тримає ненависть і злобу, і може робити це багато років. Полаялася з кимось давним-давно, але все одно ще живе цим, воно всередині шумить і бурлить, краще спокій та заважає спасатися. Людина, яка перебуває в гніві – перестає розрізняти добро та зло. А це жахливо. Окрім того,що ті хто мають ненависть до інших самі себе спалюють та нищать фізичне здоров’я, вони відповідатимуть за все на Суді Божому. Тому, надалі будемо молитися вже з уваги на цю думку. А Господь, бачачи наше смирення та щирість, обов’язково розтопить, зм’якшить наше закам’яніле та засохле серце. Нині Євангельське читання було саме про це.
Христос промислительно та, як бачимо, якось зовсім не випадково заснув у човні після важкої праці. Як ви знаєте, за професією успадкованою від свого опікуна – Йосифа-обручника, Ісус став столярем, теслею. Він багато фізично працював, не дивлячись на свою молодість на силу, втомившись заснув у човні, та ще й у білий день. А коли вони з апостолами намагалися переплисти на інший бік моря, нині це Галілейське озеро, то в дорозі несподівано на них найшла страшна буря, лякаючи навіть професійних рибалок. Вони почали в страху будити Спасителя кажучи: Господи, невже Ти не бачиш, що ми гинемо? Невже Тобі байдуже! Подивімося, наскільки маловірними виявилися учні, якщо почали боятися навіть тоді, коли знали і бачили, що Бог є з ними поруч. Христос з ними, а вони переконані, що зараз загинуть разом із Ним! Хіба таке можливе? Ні, навіть ми з вами сьогодні розуміємо, що це неможливо. Але ми розуміємо це лише в цьому конкретному біблійному випадку. В нашому особистому, зазвичай, коли ми потрапляємо в скрутну ситуацію то переконані в тому, що Бога біля нас поруч немає, або ще гірше – що Він нас покинув через безліч наших гріхів. А Бог є. Він поруч. Він контролює всі моменти нашого з вами життя! Знає найменші дрібниці та обставини. І Він дуже добре знає, в який момент нашого життя що нам потрібно дати.
Тому святі Отці часто писали про те, що коли ми молимося Богу, то найчастіше, а майже завжди, ми навіть не знаємо чого саме нам у Нього просити. Тому, найперше ми просимо у Нього розуму, щоб напоумив нас побачити потребу в реально важливих речах. Як правило, ми просимо в Бога щось таке, про що було б соромно зізнатися собі вже за тиждень. І замість того, щоб обирати вічне, ми обираємо дочасне, а замість небесного – земне. Господь завжди з нами. Він завжди нами опікується. Від завжди хоче дати нам більше! Він завжди хоче нам допомогти та врятувати. Навіть тоді, коли ми переконані в тому, що Він спить чи втомлений і без сил, Він все одно готовий нам допомагати! Бо цінує та любить нас.
Якби апостоли пам’ятали, що для Бога немає нічого неможливого, то не боялися б далі плисти до берега. Якби ми з вами були вірні Христу, то й теж би мали пам’ятати: які б небезпечні хвилі життєвого моря нас не кидали з одного боку в інший, Господь завжди з нами і чекає того часу, коли ми Його запросимо до оселі свого серця. Не думаймо, що Він спить! Не думаймо, що Господь не бачить нашого страху. Він знає все про нас як Всемогутній. Наше завдання – не будити Бога, щоб Він нам допомагав. Але крок за кроком робити своє серце з кам’яного плитяним, щоб до нього міг увійти Христос.
Дякую вам за молитву. Зараз ми ще відслужимо парастас, і пом’янемо наших померлих родичів. Слава Ісусу Христу!
Відвага та хоробрість у серці людини народжуються за допомогою , за планом ГОСПОДА? За його участтю???
ВідповістиВидалити